Правознавство: галузі права

             Шановні дев'ятикласники! Конспект "Відповідальність за окремі види злочинів" знаходиться нижче, після конспекту "Сімейне право"           

                                                      Сімейне право

1. Законодавство про шлюб і сім’ю.

      Сімейне право – це галузь права, що врегульовує сімейно-шлюбні та прирівняні до них відносини.

      Врегульовує три групи відносин:

І група – сімейні відносини

ІІ група – це відносини, які хоч і не є сімейними, але прирівняні до них.

ІІІ група – відносини з приводу реєстрації актів цивільного стану.

         Особливістю законодавства про шлюб і сім’ю є те, що предметом його регулювання є відносини, які найбільшою мірою мають моральний зміст,  оскільки пов’язані зі створенням і функціонуванням сім’ї, стосунками між подружжям, батьками і дітьми, такими почуттями, як любов, повага, взаємодопомога.

            Порівняно з іншими відносинами (цивільними, земельними, фінансовими, трудовими тощо), такі відносини стали предметом правового регулювання досить пізно, оскільки вважалося, що їх регулювання – це прерогатива (лат.praerogativa – перевага, виключне право) норм моралі. Значною мірою воно так і є, оскільки норми права, які регулюють сімейні відносини, побудовані на моральних засадах, а багато з них у процесі розвитку суспільства трансформувалися з норм моралі чи релігійних норм у норми права.

            Особливістю сучасного регулювання сімейних відносин є те, що вони можуть бути врегульовані двома способами:

            1) законами та іншими нормативно-правовими актами;

            2) за домовленістю (договором) між їх учасниками.

            Другий спосіб регулювання сімейних відносин у нашій державі запроваджено зовсім недавно. До цього у законі був закріплений принцип, згідно з яким правове регулювання шлюбних і сімейних відносин здійснювалося тільки державою за допомогою ухвалених відповідних актів законодавства. Зрозуміло, що такий підхід був не виправданим, адже, по-перше, неприпустимим є втручання держави в усі сфери сімейного життя, а по-друге, - фактично неможливо врегулювати на законодавчому рівні абсолютно всі аспекти таких відносин.

            Сімейні відносини регулюються законом лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. При цьому враховується право на таємницю особистого життя учасників цих відносин, на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання у сімейне життя.

            Регулювання сімейних відносин здійснюється з максимально можливим урахуванням інтересів дитини та непрацездатних членів сім’ї. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування.

            Що стосується регулювання сімейних відносин за договором сторін, який укладається в письмовій формі, то закон встановлює певні вимоги до такого регулювання, головною з яких є те, що договір не повинен суперечити закону та моральним засадам суспільства.

            Найважливішими актами законодавства у цій сфері є: Сімейний кодекс України, закони „Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, „Про попередження насильства в сім’ї”.

            Сімейний кодекс – це основний нормативно-правовий акт, який регулює шлюбні, сімейні та родинні відносини. Був прийнятий 10.01.2002 р. (вступив в дію разом з Цивільним кодексом України з 1.01.2004р.).

            Кодекс складається з 7 розділів:

І. Загальні положення.

ІІ. Шлюб. Права та обов’язки подружжя.

ІІІ. Права та обов’язки матері, батька і дитини.

IV. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.

V. Права та обов’язки інших членів сім’ї  та родичів.

VI. Застосування сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні.

VII. Прикінцеві положення.

            ( розділи поділяються на 22 глави та 292 статті)

            Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті  немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

            Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті  немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.

            Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті  немайнові та  (або)  майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому.

            Сімейний кодекс України не регулює  сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

           

2. Сім’я. Сімейні права та обов’язки.

         Сім’ю як первинний та основний  осередок суспільства становлять особи, які: 1) спільно проживають; 2) пов’язані спільним побутом; 3) мають взаємні права та обов’язки.

            Відсутність хоча б однієї з перелічених ознак свідчить про відсутність сім’ї у правовому її розумінні. Враховуючи можливість різних життєвих ситуацій. СК спеціально зазначає, що подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку із навчанням, роботою. лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім’ї має і одинока особа.

            Сім’я створюється на підставі: шлюбу; кровного споріднення; усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

            Право на створення сім’ї виникає у особи, яка досягла шлюбного віку. За певних обставин сім’ю може створити особа,  яка не досягла шлюбного віку. Це, зокрема, стосується особи, яка народила дитину.

            Кожна особа має право на проживання в сім’ї і на повагу до свого сімейного життя.

            Жінка і чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.

            Сімейні права та обов’язки є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов’язку може бути підставою для застосування наслідків, передбачених законом або договором сторін (припинення шлюбу, майнова відповідальність. призначення сплати аліментів тощо).

                       

3. Поняття шлюбу. Умови і порядок укладення шлюбу.

            Шлюбом є сімейний союз  жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

            Шлюб має бути офіційно зареєстрований – тоді матиме правові наслідки. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу, за законом, не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

            Законодавством встановлені умови укладення шлюбу:

            1)  взаємна згода осіб на укладення шлюбу. Шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається;

      2) досягнення шлюбного віку. В Україні шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється  у 18 років. Однак, право на шлюб може виникнути у особи, яка не досягла вказаного віку. Але для цього потрібно спеціальне рішення суду, яке постановляється за заявою такої особи, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам  (як свідчить практика, найчастіше таке рішення суд постановляє у разі вагітності жінки). Але за будь-яких обставин мінімальний вік особи, за якого можливе укладення шлюбу, становить 16 років. 

                                    Юридичними перешкодами для укладення шлюбу є:

            1) перебування в іншому нерозірваному шлюбі. Жінка і чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Право на повторний шлюб виникає лише після припинення попереднього шлюбу;

            2) недієздатність однієї з осіб, що укладають шлюб, встановлена в судовому порядку.

            3) родинні стосунки.

                Не можуть перебувати у шлюбі між собою:

ü  особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

ü  рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра (повнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька);

ü  двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

ü  усиновлювачі та усиновлена ним дитина (шлюб між ними може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення).

ü  за рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновлювачі та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним;

ü  у шлюбі між собою не  можуть  бути усиновлювач та усиновлена  ним дитина;

шлюб між усиновлювачем та усиновленою  ним дитиною може  бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

            Закон встановлює  реєстраційний порядок укладення шлюбу. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави і суспільства. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

    Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) за їхнім вибором.   Якщо жінка і  (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження  представника мають бути нотаріально посвідчені.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

            Працівники органу РАЦС зобов’язані ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов’язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

            Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження  цих осіб, а результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Приховання тяжкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для другого з подружжя, їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

      Особи,  які  подали  заяву  про  реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими.  Особа, яка відмовилась від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням  до реєстрації шлюбу і весілля. Однак такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої (нареченого), прихованням нею (ним) обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу істотне  значення (зокрема, тяжкої хвороби, наявності дитини, судимості).

               У  разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.

У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася – відшкодувати її вартість.

            За загальним правилом шлюб реєструється після спливу одного місяця з дня подання заяви про реєстрацію шлюбу. За поважних причин така реєстрація може відбутися до спливу вказаного строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання заяви, або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник органу РАЦС може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене в суді.

            Шлюб реєструється у приміщенні органу РАЦС. За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці.

            За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

            Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою. Реєстрація шлюбу через представників не допускається.

            Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами, приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаїв національної меншини, до якої належить наречена (наречений).

            Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи преваг, а також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією і  законами України.

Правозгідність шлюбу.

Шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених ч. 1-3 ст.39 СКУ (недійсним є шлюб, зареєстрований  з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; зареєстрований між  особами, якім є  родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;  зареєстрований з  особою, яка визнана недієздатною),  а також якщо він не визнаний недійсним  за рішенням суду.

4. Шлюбний договір.

    Особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а так само і подружжям, яке вже проживає у шлюбі, може бути укладено шлюбний договір. На укладення шлюбного  договору до реєстрації шлюбу, якщо його  стороною є неповнолітня  особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

            Шлюбний договір  - домовленість осіб, які вступають в шлюб або проживають в шлюбі, спрямована на врегулювання їх майнових відносин.

            Зазначені домовленості можуть стосуватися не усього кола сімейних стосунків, а лише:

ü  майнових відносин між подружжям;

ü  їх взаємних майнових прав і обов’язків;

ü  майнових прав та обов’язків подружжя як батьків.

            Водночас, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними і дітьми.

            Він також не може зменшувати обсягу прав дитини, визначених законом, або ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне  матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (наприклад. житловий будинок).

           

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна:

Умови використання майна:

ü  подружжя може: визначити майно, яке дружина (чоловік) передає для використання на спільні потреби сім’ї; правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу; домовитися між собою заздалегідь про можливий порядок поділу майна у разі можливого розірвання шлюбу тощо;

ü  сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. 60 СКУ про підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя  і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них;

ü  сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

ü  сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови  щодо правового режиму майна, якщо  вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Порядок користування житлом:

ü  домовленості про проживання у житловому приміщенні можуть стосуватися як житла, яке є їхньою спільною власністю, так і житла, яке належить одному з подружжя чи є власністю їхніх родичів;

ü  якщо у  зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони можуть домовитися  про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї;

ü  сторони можуть домовитися  про проживання у житловому приміщенні, яке належить  одному з них чи є їхньою спільною власністю, їхніх родичів.

Право на утримання:

ü  домовленість про надання утримання одному з подружжя може укладатися незалежно від працездатності та потреби у матеріальній допомозі. Умови такої домовленості подружжя визначає на власний розсуд;

ü  якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса;

ü  шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації.

            Шлюбний договір укладається у письмовій формі і посвідчується нотаріусом. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу. Якщо його укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. У шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

            Закон не допускає односторонньої зміни умов шлюбного договору. А за волевиявлення обох з подружжя це можливо. Крім того, на вимогу одного з подружжя такий договір може бути змінений за рішенням суду. Але для цього ініціаторові судового розгляду даного питання потрібно довести, що така зміна обумовлена його інтересами, інтересами дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки або сина, що мають (інтереси) істотне значення.

    Дію шлюбного договору може бути припинено, якщо: 1) цього захоче подружжя, відмовившись від договору (у такому разі, за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з  моменту його укладення або  в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього);   2) він буде розірваний за рішенням суду на вимогу однієї з сторін з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання;: 3) він буде визнаний за рішенням суду недійсним з підстав, встановлених ЦК на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені..

5. Припинення шлюбу та визнання його недійсним.

         Шлюб припиняється внаслідок:

            1) смерті одного з подружжя або оголошення його померлим;

            2) його розірвання;

            3) якщо один із подружжя помер до набрання  чинності рішення суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті;

            4) якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

            За життя подружжя  припинення шлюбу можливе тільки шляхом його розірвання за спільною заявою подружжя або одного з них.  Розірвання шлюбу здійснюється офіційно на підставі постанови державного органу РАЦС або на підставі рішення суду.

            Органи РАЦСу розривають шлюб у випадках:

ü   за спільною  заявою подружжя, яке не має дітей (якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя). Орган  державної реєстрації актів цивільного стану складає актовий запис про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.  При цьому  шлюб розривається незалежно від наявності у подружжя майнового спору. За заявою заінтересованої особи таке розірвання шлюбу може бути визнано фіктивним, якщо буде встановлено, що жінка та чоловік продовжували проживати  однією сім'єю і не мали наміру припинити шлюбні відносини. На підставі рішення суду актовий запис про розірвання шлюбу та Свідоцтво про розірвання шлюбу анулюються органом державної реєстрації актів цивільного стану;

ü  за заявою одного з подружжя у разі, коли другий з подружжя:  визнаний безвісно відсутнім; визнаний недієздатним. Шлюб розривається незалежно від наявності у подружжя майнового спору;

            Розірвання шлюбу за рішенням суду:

ü  за спільною заявою подружжя у разі, коли подружжя  має дітей. За таких обставин подружжя подає  до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те,  з ким із них проживатимуть діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей; договір про розмір аліментів має бути нотаріально посвідчений, у разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. суд постановляє рішення після спливу одного місяця від дня подання заяви, до закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву;

ü  за позовом одного з подружжя у разі, коли буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам одного  з них або інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Закон встановлює певні обмеження щодо подання такого позову. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини. Але це обмеження не поширюється , зокрема, на випадок, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини.

    Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.

Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини.

 Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

            Суд вживає  заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

            Шлюб вважається припиненим з моменту  реєстрації його розірвання в державному органі РАЦС. При цьому видається Свідоцтво про розірвання шлюбу. Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом є рішення суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили. Це рішення надсилається судом до органу  державної РАЦС за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.

            Особа, яка змінила своє прізвище у зв’язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.

            Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про розірвання шлюбу або рішення суду, яке набрало законної сили особа має право на повторний шлюб.

           

Поновлення шлюбу

ü  якщо особа, яка була оголошена померлою з'явилася, і відповідне рішення суду скасовано та актовий запис про смерть анульовано, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з  них не перебуває  у повторному шлюбі;

ü  якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений  за їхньою заявою, за умови, що ніхто з  них не перебуває  у повторному шлюбі. При цьому орган державної РАЦС анулює актовий запис про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі.

Встановлення режиму окремого проживання подружжя

За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.

Правові наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя:

1) встановлення режиму окремого проживання подружжя не припиняє прав та обов’язків подружжя, які встановлені Сімейним кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов’язків, які встановлені шлюбним договором;

2) у разі встановлення режиму окремого проживання майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі;

3) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.

Недійсність шлюбу

За певних підстав шлюб визнається недійсним:

            1) шлюб є недійсним  за самим фактом порушення певних вимог закону, а саме, коли – шлюб зареєстрований:

            - з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;

            - між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;

            - з недієздатною особою;

За заявою заінтересованої особи орган державної РАЦС анулює актовий запис про шлюб. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, то в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення попереднього шлюбу. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з якими було зареєстровано шлюб (частини перша - третя цієї статті), а також розірвання цього шлюбу.

            2) шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду:

            - якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала в стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства;

            - у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним з них без наміру створити сім’ю та набуття прав та обов’язків подружжя. При цьому шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю;

    3) шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду

            - між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням визначених законом вимог  ( шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення);

            -  між двоюрідним братом і сестрою або тіткою, дядьком та племінником, племінницею;

            - з особою. яка приховала свою тяжку або хворобу,  небезпечну другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;;

            - з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб. Проте за певних обставин (вагітності, народження дитини тощо) такий шлюб не може бути визнаний недійсним.

При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Шлюб  між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, між двоюрідним братом і сестрою або тіткою, дядьком та племінником, племінницею, з особою, яка не досягла шлюбного віку не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини. Або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.

Розірвання шлюбу, смерть дружини або чоловіка не є перешкодою для визнання шлюбу недійсним.

            Правові наслідки недійсності шлюбу:

            1) недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов’язків подружжя, а також прав та обов’язків, які встановлені для подружжя іншими законами України;

            2) якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким. що належить їм на праві спільної часткової власності. Розмір частки кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у придбанні цього майна своєю працею та коштами;

            3) якщо особа, одержувала аліменти від того, з ким була у недійсному шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до ЦК України, але не більш як за останні три роки;

            4) особа. яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв’язку з реєстрацією з  нею недійсного шлюбу, не набула права на проживання у ньому і може бути виселена;

            5) особо, яка у зв’язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави;

            6) правові наслідки застосовуються до особи. яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і приховала їх від другої сторони і (або) від державного органу  РАЦС.

            Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, вона має право на: поділ майна, проживання у житловому приміщенні, на аліменти, на прізвище.

            Недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов’язків батьків і дитини, яка народилася в цьому шлюбі.

Шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого вважається неукладеним. Запис про такий шлюб у органі державної РАЦС анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи.

6. Прав та обов’язки подружжя.

         Подружжя має особисті права та обов’язки, право особистої приватної власності дружини і чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя, права та обов’язки подружжя на утримання.

            До особистих немайнових прав і обов’язків подружжя належить:

ü  право дружини на материнство і право чоловіка на батьківство. За законом, небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини, так само як і відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини, може бути причиною розірвання шлюбу;

ü  право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань;

ü  на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку;

ü  на зміну прізвища, якщо при реєстрації шлюбу вони зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право їх змінити, подавши заяву до відповідних органів;

ü  розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’ї,

ü  право на свободу та особисту недоторканість, останнє право включає право дружини і чоловіка на вільний вибір місця свого проживання, підтримання шлюбних відносин чи припинення шлюбних відносин. Примушування до припинення шлюбних відносин або до їх збереження,  у т.ч. примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини  чи чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки встановлені законом.

ü  обов’язок подружжя турбуватися про сім’ю (не тільки матеріально, а передусім через побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, відповідальності за свою поведінку);

Майнові права подружжя

            Майно подружжя є матеріальною базою існування сім’ї. Сімейний кодекс України встановлює два режими власності подружжя: особиста приватна власність дружини і чоловіка; спільна сумісна власність подружжя.

        Визначення змісту  права особистої приватної власності  дружини  та чоловіка пов’язане з тим, що кожен з подружжя може мати майно, яке є його особистою приватною власністю (ст. 57 СК України).  Особливістю цього майна,  з правової точки   зору, є те, що режим володіння та користування таким майном визначають не спільно дружина і чоловік, а той з подружжя, хто є власником майна. При цьому при користуванні та розпорядженні таким майном мають враховувати інтереси сім’ї, насамперед дітей.

            Особистою приватною власністю одного з подружжя (дружини або чоловіка) є:

ü  майно, набуте ним до шлюбу;

ü  майно набуте ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали йому особисто;

ü  речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

ü  премії, нагороди, які вона  (він)  одержали за особисті заслуги (суд може визнати за другим з подружжя право  на  частку  цієї премії,  нагороди,  якщо  буде  встановлено,  що  він своїми діями (ведення домашнього господарства,  виховання дітей тощо) сприяв її одержанню);

ü   кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй йому належала. а також як відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди; страхові суми, одержані нею (ним) за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням;

ü   житло,  набуте  нею,  ним  за  час  шлюбу  внаслідок його
приватизації   відповідно  до  Закону  України  "Про  приватизацію
державного житлового фонду";

ü  земельна  ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок
приватизації   земельної   ділянки,   що  перебувала  у  її,  його
користуванні,   або   одержана  внаслідок  приватизації  земельних
ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств,
установ  та  організацій,  або  одержана  із  земель  державної  і
комунальної  власності  в  межах  норм  безоплатної  приватизації,
визначених Земельним кодексом України.

Суд може визнати особистою  приватною  власністю  дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені  крім  спільних  коштів  і кошти,  що  належали  одному з подружжя,  то частка у цьому майні, відповідно  до  розміру  внеску,  є   його   особистою   приватною власністю.

Якщо річ,  що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід  або  дохід  (дивіденди),  він  є  власником  цих  плодів, приплоду або доходу (дивідендів). (Стаття 58 СК України). Той  із  подружжя,  хто є власником майна,  визначає режим володіння та  користування  ним  з  урахуванням  інтересів  сім'ї, насамперед дітей ( ст.. 59 СК України). 

            Право спільної сумісної власності подружжя означає, що обидва з подружжя є співвласниками певного майна. яке є для них спільним. Особливістю правового режиму спільної сумісної власності є те, що у спільному майні не визначається частка кожного з подружжя.

            На праві спільної сумісної власності дружині та чоловікові належить майно, набуте ними за час шлюбу. При цьому визнання такого майна спільною сумісною власністю не залежить від того, що один з подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)  самостійного заробітку (доходу).

            Об’єктом  права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту:

ü  заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя;

ü  якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, 

то гроші,  інше майно,  в тому числі  гонорар,  виграш,  які  були 

одержані  за  цим  договором,  є  об'єктом права спільної сумісної 

власності подружжя;

ü  речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.

ü  якщо   майно   дружини,  чоловіка  за  час  шлюбу  істотно збільшилося  у  своїй  вартості  внаслідок  спільних  трудових  чи грошових  затрат або затрат другого з подружжя,  воно у разі спору може  бути  визнане  за  рішенням  суду об'єктом  права  спільної сумісної власності подружжя;;

ü  якщо  один  із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь   в  утриманні  майна,  належного  другому  з  подружжя,  в управлінні  цим  майном  чи  догляді  за  ним,  то дохід (приплід, дивіденди),  одержаний  від  цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

            Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Вони розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

            Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

            Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна. згода другого з подружжя має бути подана письмово і засвідчена нотаріально.

Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

    Цікаво, що, за законом, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу, а також те, що дружина і чоловік мають право на поділ такого майна, незалежно від розірвання шлюбу. Порядок поділу зазначеного майна визначається законом або домовленістю між подружжям, шлюбним договором.

 У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

                Право спільної сумісної власності на майно, набуте під час спільного проживання, виникає також у жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі..

    Права та обов’язки подружжя по утриманню

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Права та обов’язки подружжя на утримання базуються на таких принципах побудови сімейних відносин. як взаємодопомога та підтримка.  У випадку невиконання одним з подружжя обов’язку по  взаємному утриманню, той член подружжя, хто потребує матеріальної допомоги має право через суд вимагати надання йому утримання (аліментів) від іншого члена подружжя.  Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним ( досяг пенсійного віку,  є інвалідом І, ІІ, ІІІ групи), потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. Таким, що потребує матеріальної допомоги, за законом. вважається той із подружжя, заробітна плата. пенсія, доходи від використання майна, інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

            Закон також передбачає особливі випадки виникнення права на утримання.

            Так, дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а дружина (чоловік), з ким проживає дитина, маж право на утримання від чоловіка – батька дитини до досягнення дитиною 3-х років; якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку – до шести років. право на утримання має той з подружжя, з ким проживає дитина інвалід.

            Не має права на утримання той з подружжя, хто негідно поводився у шлюбі, а також той, хто став непрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину. якщо це встановлено судом.

    Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до Цивільного кодексу України.

            Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Право на отримання аліментів зберігається після розірвання шлюбу, якщо особа стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом року  від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, дружина може надавати матеріальну допомогу.

               Особа має  право  на  утримання  і  тоді,  коли  вона   стала інвалідом після спливу одного року від дня розірвання шлюбу,  якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки  щодо  неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу. 

      Якщо  на  момент  розірвання  шлюбу  жінці,  чоловікові до досягнення встановленого законом  пенсійного  віку  залишилося  не більш як п'ять років,  вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного  віку,  за  умови,  що  у  шлюбі  вони спільно проживали не менш як десять років. 

      Якщо  у  зв'язку з вихованням дитини,  веденням домашнього господарства,  піклуванням про членів сім'ї,  хворобою або  іншими обставинами,  що  мають істотне значення,  один із подружжя не мав можливості одержати освіту,  працювати, зайняти відповідну посаду, він  має  право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що  колишній  чоловік,  колишня  дружина може надавати матеріальну допомогу.   Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу. 

            Розмір аліментів визначається судом з врахуванням матеріального та сімейного стану обох сторін. Право на отримання аліментів припиняється у випадку поновлення працездатності особи, а також реєстрації  з ним повторного шлюбу. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній формі або грошовій формі добровільно, а також за рішенням суду (виплата аліментів) щомісячно. або за взаємною згодою наперед.

            Право на утримання може бути припинено за законом або за домовленістю подружжя. Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності на нерухоме майно, що передається за таким договором, виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону. Якщо особи домовилися про припинення права на утримання у зв’язку з одержанням одноразової  грошової виплати, обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори або приватного нотаріуса до посвідчення договору. На майно, одержане на підставі договору про припинення права на утримання не може бути звернене стягнення.

7. Взаємні права та обов’язки батьків і дітей.

         Права і обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стан (Свідоцтво про народження дитини). Дитина, яка народжена до спливу 10 місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

Подружжя  визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (ст.123 СКУ).

До вимоги про визнання батьківська чи материнства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або  могла дізнатися  про своє батьківство або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.

             Закон регулює:

            1) особисті немайнові права і обов’язки батьків і дітей;

            2) права батьків і дітей на майно;

            3) обов’язок батьків утримувати дітей;

            4) обов’язок дітей утримувати батьків.

         Особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей:       

    Основними положеннями особистих немайнових прав  і  обов’язків батьків і дітей є те, що мати і батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, а діти мають рівні права та обов’язки щодо батьків. При цьому зазначений правовий паритет (лат. paritas – рівність) не залежить від того, чи перебували батьки дитини у шлюбі між собою.          

1) Батьки зобов’язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я;  якщо мати  не перебуває в шлюбі, вона зобов’язана забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я; батько, який не перебуває в шлюбі з матір’ю  дитини, батьківство якого визначено у свідоцтві  про народження дитини або визнано за рішенням суду, зобов'язаний за повідомленням служби  справах дітей, що здійснюється у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, забрати дитину для утримання та виховання з пологового будинку або з іншого  закладу охорони  здоров’я, якщо цього не зробила мати дитини. Уразі якщо батько не перебуває у шлюбі, він набуває статусу одинокого батька.

    Дитина можу бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому  закладу охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.

            Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки і піклування.

            2) визначити їй ім’я (по батькові дитини визначається за іменем батька, прізвище визначається за прізвищем батьків, а якщо вони мають різні прізвища – за їхньою згодою. Можливе присвоєння дитині подвійного прізвища, утвореного шляхом з’єднання прізвищ батьків) і не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати її в державному органі РАЦС.

       Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. Спір між батьками щодо імені та прізвища дитини може  вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

            У разі зміни прізвища обома батьками  змінюється прізвище дитини, яка не досягла  семи років. У разі зміни прізвища обома батьками  змінюється прізвище дитини ,  яка досягла семи років, змінюється за її  згодою. У разі зміни прізвища  одного  з батьків прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини,  яка досягла семи років.
            За  заявою  батьків  або одного з них, якщо другий помер, оголошений померлим, визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, дитині,  яка  не досягла чотирнадцяти років та якій при реєстрації народження  присвоєне прізвище одного з батьків, може бути змінено прізвище на прізвище другого з батьків.

            Права батьків щодо виховання дитини:

ü  переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини;

ü  залучати до виховання  дитини інших осіб, передавати її на виховання фізичним та юридичним особам;

ü  обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства;

ü  мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом;

ü  на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина, звернення до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень;

ü  визначення місця проживання дитини. за загальним правилом місцем проживання дитини є місце проживання її батьків. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків; якщо дитина досягла 10 років – за спільною згодою батьків та самої дитини; місце проживання дитини, яка досягла 14 років визначається нею самою;

ü  відібрання дитини у будь-якої особи, яка утримує її незаконно.

            Обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини:

            - належно виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;

            - піклуватися про здоров’я дитини. її фізичний, духовний та моральний розвиток;

            - забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

            - поважати дитину;

            - забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини;

            - забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

     Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

    Невиконання батьками своїх обов’язків або неналежне здійснення  прав  стосовно дітей може бути підставою для  позбавлення  батьківських прав.

           

             Обов’язок дитини,  повнолітніх дочки, сина  піклуватися про батьків:

ü   дитина, повнолітні дочка, син  зобов’язані  піклуватися про батьків, виявляти про них  турботу та надавати їм допомогу;

ü  повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень;

ü  якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

 Право дитини:

            - на належне батьківське виховання;

            - дитина має право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї;

            - має право звертатися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій,

    - дитина  має право звернутися  за захистом своїх прав  та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.

Права батьків і дітей на майно

    Права батьків і дітей на майно базуються на тому, що батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.

           У  регулюванні майнових відносин  між батьками і дітьми акцент зроблений на правах дітей.  Відповідно до СКУ майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.

           Крім того, закон зобов’язує батьків передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюється законом.

Майно, набуте батьками і дітьми їхньою спільною працею чи за спільні кошти, належить їм на праві спільної сумісної власності.

    Батьки управляють майном малолітньої дитини без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Якщо малолітня дитина  може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

           Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

ü  укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або)  державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

ü   видавати  письмові  зобов’язаня від імені дитини;

ü   відмовлятися від майнових прав дитини.

 Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною цих правочинів,

 лише з дозволу органу опіки та піклування.

Дозвіл на вчинення правочинів щодо нерухомого  майна дитини надається  органом опіки та піклування після перевірки, що проводиться протягом  одного місяця, і лише   в разі гарантування збереження права дитини на житло.

    Закон встановлює для батьків обов’язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи такого утримання визначаються батьками за домовленістю між собою. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь в її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.  За рішенням суду можуть присуджуватися аліменти у частці від доходу матері, батька і (або)  у твердій грошовій сумі.  Якщо після набрання рішенням суду законної сили, згідно з яким з одного із батьків стягуються аліменти, він виїжджає для постійного проживання у державу, з якою Україна  не має договору про правову допомогу, з нього за рішенням суду до його виїзду за межу України може бути стягнуто аліменти за весь період до досягнення дитиною повноліття.

    Якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога з урахуванням матеріального стану сім’ї, у якій виховується дитина. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають стягненню з платника аліментів до Державного бюджету України у судовому порядку.

 При визначенні розміру аліментів  суд бере до уваги  стан здоров’я і матеріальне становище дитини, стан здоров’я і матеріальний стан платника аліментів, наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки,сина

та інші суттєві обставини. Але за жодних обставин мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

           Аліменти виплачуються щомісячно. Крім того, батьки зобов’язані приймати участь в додаткових витратах на дитину ( у випадку хвороби, каліцтва, з метою розвитку здібностей дитини тощо). Батьки за рішенням суду можуть бути звільнені від  обов’язку утримувати дитину. якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби. Батьки можуть бути звільнені від сплати аліментів у випадку укладення  з дозволу органу опіки та піклування договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір посвідчується нотаріально і підлягає державній реєстрації.

          

           У визначених законом випадках батьки зобов’язані утримувати також повнолітніх дітей: непрацездатних дітей та дітей, які продовжують навчання (до досягнення ними

23-х років). Таке утримання в обох випадках можливе лише за умови, що батьки можуть таку матеріальну допомогу надавати.

           Повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.   Такого обов’язку не виникає, якщо мати чи батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені або якщо буде встановлено, що вони ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків. Розмір аліментів на утримання батьків визначається судом.

Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Однак суд може звільнити їх від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.

У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними.

           Злісне ухилення від сплати встановленого рішенням суду аліментів на утримання дітей, а так само коштів на утримання непрацездатних батьків є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність.

8. Позбавлення батьківських прав.

            Позбавлення батьківських прав – це міра юридичної відповідальності. що застосовується  до батьків, які ухиляються від виконання обов’язків по вихованню дітей.

            Підстави позбавлення батьківських прав (ст. 164 СКУ)

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4)  є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини; примушують її до жебракування і бродяжництва;

6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення  щодо дитини.

           Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них  ознаки кримінального правопорушення, він письмово повідомляє про це орган досудового розслідування, який розпочинає досудове розслідування.

           Позбавлення батьківських прав відбувається лише в судовому порядку. Під час ухвалення рішення про позбавлення батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) у разі здійснення такого супроводу.

           Позбавлення батьківських прав – є серйозним обмеженням особистих прав громадян, тому справа розглядається судом виключно за участю прокурора. Для відвернення порушень прав дитини, ефективного захисту його інтересів справа про позбавлення батьківських прав слухається також за участю представника органів опіки та піклування.

           Якщо батьківських прав позбавляються  обоє батьків, дитина передається  органу опіки та піклування. Рішення про позбавлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає органу державної РАЦС за місцем реєстрації народження дитини.

           Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав  мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий  заклад, в якому вона перебуває,. орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла 14 років.

           Правові наслідки позбавлення батьківських прав:

            Особа, позбавлена батьківських прав:

ü  втрачає особисті немайнові прав щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;

ü  перестає бути законним представником дитини;

ü  втрачає права на пільги та державну допомогу, що надається сім’ям з дітьми;

ü  не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

ü  не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди в разі втрати годувальника, право на спадкування);

ü  втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

    Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини. При задоволенні позову щодо позбавлення батьківських прав суд одночасно приймає рішення про стягнення аліментів на дитину. У разі, якщо мати, батько або інші законні представники дитини  відмовляються отримувати аліменти від особи, позбавленої  батьківських прав, суд приймає рішення про перерахування аліментів на особистий рахунок дитини  у відділенні Державного ощадного  банку України та зобов’язує матір, батька або інших законних представників дитини відкрити зазначений особистий рахунок у місячний  строк з дня набрання законної сили рішенням суду.

    Закон допускає поновлення  судом батьківських прав за зверненням до суду з відповідним позовом, якщо це відповідає інтересам дитини. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, а також, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст.170 СКУ)

Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або  одного з них, не позбавляючи  їх  батьківських прав, у випадках, передбачених  пунктами 2-5 частини першої статті 164  СК  Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.

У цьому разі дитина передається  другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам –за їх бажанням або органові опіки та піклування. Під час ухвалення такого рішення суд бере  до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) уразі здійснення такого супроводу.

 У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або  здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають  право постановити рішення  про негайне відібрання дитини від батьків.

У цьому разі опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити  прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися  до суду з позовом  про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має  право звернутися  прокурор.

Якщо відпадуть  причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за ззаявою батьків може постановити рішення про повернення  їм дитини.

При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх  батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

9. Влаштування дітей – сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

               Законодавством встановлено такі способи влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування:

1) усиновлення;

2) опіка та піклування над дітьми;

3) патронат над дітьми;

4) прийомна сім’я;

5) дитячий будинок сімейного типу.

Усиновлення

           Усиновленням визнається здійснене на підставі рішення суду прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина. Усиновленою може бути не лише дитина (особа, яка не досягла 18 років), а й повнолітня особа (за умови, що вона не має матері та батька або була позбавлена їхнього піклування). У цьому  разі  суд  бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей,  та  інші  обставини,  що мають істотне значення.

Дитина,  покинута в  пологовому  будинку,  іншому  закладі охорони  здоров'я  або яку відмовилися забрати з них батьки,  інші родичі,  може бути усиновлена після  досягнення  нею  двомісячного віку. Дитина,   яку   було  підкинуто  чи  знайдено,  може  бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

              Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати   та   сестри,   вони  не  можуть  бути  роз'єднані  при  їх усиновленні.  За наявності обставин,  що мають  істотне  значення,  суд  за згодою  органу  опіки  та  піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами. 




              Якщо усиновлення для дитини не є таємним,  брат та  сестра мають право знати про нове місце її проживання. 




      Усиновлювачем дитини може бути  дієздатна особа віком не молодша  двадцяти  одного  року,  за  винятком, коли усиновлювач є родичем дитини, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на 15 років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років.

           Для усиновлення дитини потрібна її згода. Така згода дається у формі, яка відповідає вікові дитини. Дитина має бути повідомлена про правові наслідки усиновлення. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв’язку з віком або станом здоров’я не усвідомлює факту усиновлення. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім’ї усиновлювачі і вважає їх своїми батьками.

Не можуть бути усиновлювачами особи, які:

1) обмежені у дієздатності;

2) визнані недієздатними;

3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

4) були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;

5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;

6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;

7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);

8) страждають на хвороби, перелік яких затверджений центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;

9) є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;

10) були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини проти дітей: підміна дитини, експлуатація дітей, використання  малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, ухилення від сплати аліментів, злісне невиконання обов’по догляду за дитиною або за особою щодо якої встановлена опіка та піклування, зловживання опікунськими правами, незаконні дії щодо усиновлення, посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень, розбій, схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів, геноцид або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;

11) за станом здоров'я потребують постійного стороннього догляду;

12) є особами без громадянства;

13) перебувають у шлюбі з особою, яка відповідно до пунктів 3-6, 8 і 10 цієї статті не може бути усиновлювачем.

2. Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, не можуть бути усиновлювачами інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини.

 За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:

1) в сім'ї якого виховується дитина;

2) який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка усиновлюється;

3) який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;

4) який є родичем дитини.

2. Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, переважне право на усиновлення дитини має подружжя.

Згода батьків на усиновлення дитини

1. Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків.

2. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною.

3. Згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.

4. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків.

5. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.

6. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Усиновлення дитини без згоди батьків

1. Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

1) невідомі;

2) визнані безвісно відсутніми;

3) визнані недієздатними;

4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;

5) протягом двох місяців після народження дитини не забрали її на виховання до себе в сім'ю та запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до статті 135 цього Кодексу.

2. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

 Особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.  Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення.  Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.

Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття.

 Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини або повнолітньої особи.

Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання змінити відомості про місце народження та дату народження дитини.  Дата народження дитини може бути змінена не більш як на шість місяців.

 Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини.

За заявою усиновлювачів може бути змінено ім'я дитини. Для такої зміни потрібна згода дитини. Така згода не вимагається, якщо дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені.

Правові наслідки усиновлення

 З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням.

З моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов'язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому - між її дітьми, внуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.

Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.

Усиновлення надає особі, яку усиновлено, права і накладає на неї обов'язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків.

Дитина, яка усиновлена, зберігає права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення.

Скасування усиновлення

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:

1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;

2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;

3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

2. Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття.

Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї.

3. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.

4. Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.

Опіка і піклування

    Опіка і піклування встановлюються над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14, а піклування – над дитиною у віці від 14 до 18 років. Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:

ü  на проживання в сім’ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;

ü  на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;

ü  на збереження права користування житлом, у якому вона проживали до встановлення опіки чи піклування;

ü  на захист від зловживань з боку опікуна чи піклувальника.

Права та обов'язки опікуна, піклувальника щодо дитини

ü  опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти;

ü  опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування;

ü  опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду;

ü  опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини;

ü  цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються  Цивільним кодексом України..

ü  підстави для виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір і порядок виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на отримання пенсії, аліментів, відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника та інших соціальних виплат, призначених дитині відповідно до законів України, а також права власності дитини на ці виплати.

Патронат над дитиною

Патронат над дитиною - це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин.

Сім’я патронатного вихователя - це сім’я, в якій за згоди всіх її членів повнолітня особа, яка пройшла спеціальний курс підготовки, виконує обов’язки патронатного вихователя на професійній основі. Патронатний вихователь - це особа, яка за участю членів сім’ї надає послуги з догляду, виховання та реабілітації дитини у своїй сім’ї.

 До сім’ї патронатного вихователя можуть бути одночасно влаштовані тільки діти, які є між собою рідними братами та сестрами, або діти, які виховувалися в одній сім’ї.

 Термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя встановлюється органом опіки та піклування і не може перевищувати трьох місяців.

У разі наявності обставин, що обґрунтовують необхідність і доцільність перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя понад зазначений термін, орган опіки та піклування може його продовжити.

Загальний термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя не може перевищувати шість місяців.

Договір про патронат над дитиною укладається в письмовій формі та припиняється у разі  прийняття органом опіки та піклування рішення про повернення дитини до її батьків, інших законних представників, її усиновлення, встановлення над нею опіки чи піклування, влаштування її на виховання в сім’ю громадян (прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу) або до дитячого закладу, закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу, а також у разі досягнення дитиною повноліття, смерті дитини чи патронатного вихователя.

Для влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя здійснюється за письмовою згодою її батьків, інших законних представників.

Дитина, влаштована в сім’ю патронатного вихователя, має право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами.

 Патронатний вихователь зобов’язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) співпрацювати з батьками, іншими законними представниками дитини задля подолання складних життєвих обставин у межах та у спосіб, визначені органом опіки та піклування;

4) забезпечити надання чи доступ до послуг, визначених договором про патронат над дитиною;

5) сприяти контактам дитини з батьками, іншими законними представниками, родичами, крім випадків, коли батьки позбавлені батьківських прав або в судовому порядку обмежені у праві спілкування з дитиною.

 Оплата послуг патронатного вихователя та виплата соціальної допомоги на утримання дитини в сім’ї патронатного вихователя здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів у розмірі та порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

При влаштуванні дитини в сім’ю патронатного вихователя її батьки не звільняються від обов’язку щодо утримання дитини.

                                         

                                              Прийомна сім'я

 Прийомна сім'я - сім'я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Прийомні батьки - подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Прийомні батьки несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей та є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

 Прийомні діти - діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім'ї.

На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації - до його закінчення.

За прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї.

 Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

Дитячий будинок сімейного типу

 Дитячий будинок сімейного типу - окрема сім'я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу - подружжя або окрема особа, що не перебуває у шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання.

Батьки-вихователі несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей, є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

 Батьками-вихователями не можуть бути особи, зазначені в ст.. 212 ( тобто ті, що не можуть бути усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, патронатними вихователями чи прийомними батьками).

Батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного типу позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством.

Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. На влаштування до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Згода дитини на влаштування її до дитячого будинку сімейного типу з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності батьків-вихователів і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійно-технічному, вищому навчальному закладі I-IV рівнів акредитації - до його закінчення.

За вихованцями дитячого будинку сімейного типу зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будинку сімейного типу.

Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.

           Певні правові засоби захисту прав дітей, позбавлених батьківського піклування, передбачені й іншими законами України. Так, Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за :злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування; зловживання опікунськими правами; розголошення таємниці усиновлення; незаконні дії щодо усиновлення.

                         Відповідальність за окремі види злочинів

1.     Злочини проти основ національної безпеки України:

·        дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади ( ст. 109);

·        посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110);

·        фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України (ст. 110-²);

·        державна зрада (ст.111);

·        посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112);

·        диверсія (ст.113);

·        шпигунство (ст.114);

·          перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань (ст. 114-¹).

           

 З  об’єктивної  сторони усі ці злочини характеризуються тільки суспільно небезпечними діяннями (переважно діями) в одній чи кількох формах.

             Суб’єктом  злочинів проти основ національної безпеки України можуть бути особи, які досягла 16-річного віку, крім злочинів диверсія та посягання на життя державного чи громадського діяча, де суб’єктом може бути особа, яка досягла віку 14 років. Суб’єктом державної зради може бути тільки громадянин України.

         Характерною  рисою суб’єктивної сторони злочинів проти основ національної безпеки України є те, що всі вони вчинюються з прямим умислом.

Юридичний практикум

Консул Нігерії в Україні Окоронкво підмовив двох своїх синів Тараса (14 р.) та Степана (16р.) залізти у приміщення Міністерства оборони України та здобути інформацію щодо найпотужніших промислово – військових об’єктів України для їх підриву . Коли хлопці вночі проникли у приміщення МО України, їх помітив охоронець лейтенант Безкорисливий, хлопці були до цього готові і запропонували лейтенанту 10000$ готівкою.

Безкорисливий гроші взяв, показав, де знаходяться документи, та пообіцяв мовчати. Уранці приховані камери засвідчили викладені події.

Кваліфікуйте дії кожного,розкрийте склад можливих злочинів.

       2. Злочини проти життя та здоров'я особи.

        Найнебезпечнішим є умисне вбивство, яке полягає в умисному протиправному заподіянні смерті іншій людині.  Карається позбавленням волі на строк від 7 до 15 років. За певних обставин покарання може бути ще більш суворішим –позбавленням волі на строк від 10 до 15 років або довічного позбавлення волі. Це стосується випадків вчинення умисного вбивства за обставин, що істотно підвищують суспільну небезпеку вбивства.

            Такими випадками є умисне вбивство:

·         двох або більше осіб;

·         малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

·         заручника;

·         вчинене з особливою жорстокістю;

·         вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

·         з корисливих мотивів;

·         з хуліганських мотивів;

·         особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку;

·         з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

·         поєднане із згвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;

·         вчинене на замовлення;

·         вчинене за попередньою змовою групою осіб;

·         вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство (за винятком вбивства, вчиненого за пом’якшуючих обставин).

Деякі обставини, навпаки, знижують суспільну небезпеку вбивства. Йдеться про так звані пом’якшуючі обставини, до яких віднесене умисне вбивство:

·         вчинене в стані сильного душевного хвилювання;

·         матір’ю своєї новонародженої дитини;

·         при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

        Менш небезпечним діянням, яке пов’язане із заподіянням смерті іншій людині, є вбивство через необережність.  Такий злочин має місце, коли смерть іншій особі була заподіяна в результаті злочинної самовпевненості (передбачаючи настання смерті ,особа легковажно розраховувала на її відвернення) або злочинної недбалості (особа не передбачала настання смерті іншої особи від свого діяння, хоча повинна і могла її передбачити).

            Іншу групу злочинів цього виду становлять умисні заподіяння тілесних ушкоджень – тяжких, середньої тяжкості та легких (ст. 121, 122, 125 КК  України).

            Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК України), тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент нанесення,  чи таке, що спричинило втрату  будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

            Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.122 КК  України ) – це  умисне ушкодження. яке не є небезпечним для життя  і не потягло за собою  наслідків, передбачених у ст.121, але таке , що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

            Умисне легке тілесне ушкодження  (ст. 125 КК України)- це  умисне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності.

         Побої і мордування. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

          Катування – умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Такі дії караються позбавленням волі на строк від 3 до 10 років.

Юридичний практикум

1. Директор фірми «Кар’єра» Безсоромний Серж запропонував бухгалтеру фірми Працелюбній Ганні посаду головного бухгалтера у зв’язку з виходом на пенсію основного працівника.

Але за це вона повинна була вступити з Безсоромним в інтимні зв’язки. Працелюбна розповіла про пропозицію своєму хлопцеві Набийтабло Василю, який наступного дня прийшов до офісу Сержа та протягом 3 годин виривав по одній волосині з його голови, закривши йому рота шкарпеткою та прив’язавши до стільця.

Кваліфікуйте дії Василя.

2. Андрій та Іван були друзями довгий час та посварилися через новеньку студентку Олену, що перевелася з Луганська. Олена обрала Івана . Андрій  від ревнощів замовив Сергію, який не так давно звільнився  з місць позбавлення волі, вбивство Івана, за що отримав аванс у розмірі 1000 грн. Андрій вважав, якщо не буде Івана, Олена зверне на нього увагу. Сергій намагався застрелити Івана, але не влучив і зник з місця події. Андрій, образившись на Сергія, іншу частину грошей йому не повернув, взявся за справу сам. Протягом 7 днів він кожен день телефонував  Івану і казав хриплим голосом, якщо той не покінчить життя самогубством, то з його дівчиною трапиться нещасний випадок. На 5 день Іван невдало намагався покінчити життя самогубством. Про це дізналися його батьки, які  сповістили правоохоронні органи.  Розкрийте склад можливих злочинів.

3.Злочини проти волі, честі і гідності особи (ІІІ розділ КК України):

·         незаконне позбавлення волі або викрадення людини;

·         захоплення заручників;

·          підміна дитини;

·         торгівля людьми;

·         експлуатація дітей;

·         незаконне поміщення в психіатричний заклад.

 Юридичний практикум

Підлітки Антон (14р.) та Сергій (16р.) вирішили домогтися від Міської ради, щоб у школі кожного дня  видавали морозиво.

Для реалізації власної мети вони запросили Олександра (13р.) до підвалу, де, на їх підступну думку, був захований скарб. Прив’язавши Олександра до труби, Антон залишився наглядати за ним, а Сергій зателефонував  до ратуші та продиктував вимоги. Через 4 години хлопці були знайдені.

Кваліфікуйте дії Антона та Сергія.

4. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина

                     

Злочини, які посягають            злочини, які посягають на трудові              злочини, які посягають                                                    

на вибори права громадян        права людини та громадянина                      на інші особисті права і                           

                                                                                                                                             свободи

(ст. ст. 157-160 КК)                (ст.  170-175 КК)                        (ст. 161-169,   176-184 КК)

Особливості складу злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини

 

 Об’єкт                        Об’єктна сторона             Суб’єкт             Суб’єктивна сторона

(суспільні               (може проявлятися               (може бути як             (вина у формі   

відносини, які         як  формі дії, так і                загальний, так і            прямого умислу)     

забезпечують         у формі бездіяльності)           спеціальний)         

права і свободи

людини та

громадянина)

Юридичний практикум

Василь та Інга усиновили Степана, коли йому було 3 міс. Коли Степан пішов до школи, Інга розповіла про усиновлення класному керівнику Марії Іванівні та попросила  її  приділяти сину додаткову увагу. Та в 4 класі Степан побив однокласника Тараса, і коли на прохання Марії Іванівни вибачитися перед Тарасом відповів відмовою, вчитель сказала при дітях класу, що він закінчить своє життя у в’язниці, як і його рідні батьки, так як Інга й Василь не є його справжніми батьками. Після слів вчителя в класі почався сміх та вигуки «Зек». Степан розплакався та вибіг  із класу. Наступного дня батьки Степана повідомили про ситуацію, що сталася, правоохоронним органам. Кваліфікуйте дії Марії Іванівни. Розкрийте склад злочину, якщо він є.

5. Злочини проти власності .

Левову частку таких злочинів становлять злочини проти власності (майнові). Поділяються на два види – корисливі і некорисливі.

Корисливі:

·         крадіжка  - це таємне викрадення чужого майна. Таємним визнається викрадення, здійснене за відсутності інших осіб або хоча й у присутності потерпілого або інших осіб, але не помітно для них;

·         грабіж  характеризується відкритим способом незаконного заволодіння майном. Через це він є більше небезпечним за крадіжку;

·         розбій  - це  напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала такого нападу, або з погрозою застосування такого насильства;

·         вимагання – це вимога передачі чужого майна чиправа на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження або знищення їхнього майна, розголошення відомостей, які потерпілий чи його родичі бажають зберегти в таємниці;

·         шахрайство – це  заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману або зловживанням довірою.

          Знищення чи пошкодження чужого майна. Може бути умисним або необережним.

Особливості складу злочинів проти власності

     Об’єкт                             Об’єкт.сторона               Суб’єкт              Суб’єкт.сторона

(суспільні відносини     (проявляються у формі       (загальний)      (вина переважно у

власності, наявність       дії, характерні шкідливі                               формі прямого умислу,          

предмету злочину)              наслідки)                                                   наявність мотиву і мети)

                                                                                                                 

Юридичний практикум.

Василь Заздра та Степан Гордяк  сусіди, але не друзі. Василь завжди заздрив Степанові, бо в нього була чудова іномарка. Степан знав про заздрість Василя і казав, що в нього в житті такої ніколи не буде. Після нової серії жартів  Степана  Василь заліз у двір сусіда та підпалив гараж, де стояла автівка. Унаслідок пожежі гараж та автівка згоріли. Чи є склад злочину в діях Василя? Свою відповідь аргументуйте.

6. Злочини проти громадської безпеки . Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Злочини проти громадського порядку та моральності

Громадська безпека – це такий стан захищеності суспільства ,коли відсутня загроза основоположним цінностям людської спільноти, зокрема життю та здоров’ю  людей, власності, а також забезпечена можливість нормального функціонування підприємств, установ, державних та громадських організацій .

                            6.  Злочини проти громадської безпеки

 

Створення протизаконних          Незаконне поводження            Злочинні порушення

організацій , керівництво           зі зброєю, бойовими                  нормативних правил

та участь  у їх діял-ті.                  припасами, вибуховими           щодо забезпечення

                                                       речовинами чи родіоактив-      громадської безпеки

                                                       ними матеріалами                                           

Ст. 255-261 КК                            Ст.262-266 КК                            Ст. 267- 270 КК

Особливості складу злочинів проти громадської безпеки

 

    Об’єкт                Об’єкт. сторона                     Суб’ єкт     Суб’єктивна сторона                   

(громадська           (діяння  може                    (як загальний,              (у формі як умислу,

    безпека)                 проявлятися                    так і спеціальний)           так і необережності)

                                   як у формі дії,                                                               

                                   так і бездіяльності)

Злочини проти безпеки руху  та експлуатації  транспорту

 

Злочини, що посягають                 злочини проти безпеки                      пошкодження

на безпеку руху водного,       руху й експлуатації                                    магістральних

залізничного та повітря-        автомобільного транспорту                     трубопроводів

ного транспорту                      (а також міського                                          

                                                           електротранспорту)                                                                    

 Ст.276-285 КК                                    Ст.286-291КК                                                             Ст.292 КК

7. Особливості складу злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту

   Об’єкт             Об’єктивна    сторона                   Суб’єкт            Субєктивна   сторон                           

(суспільні                        (проявляється як          (як загальний, так         (вина у формі  як відносини у                       у  формі дії,  так і           і спеціальний)            умислу, так

сфері безпеки руху та         бездіяльності)                                                                     і необережності)

експлуатації всіх  видів                                                                                     

транспорту , у тому  числі

магістральних трубопроводів)

Юридичний практикум

Василь (16 років) та Степан (14 років),  випивши на дні народженні зайвого, вирішили проїхатися «із вітерцем». Вийшовши з під’їзду,  хлопці  сіли в авто батька Степана   (на цей випадок Степан зробив дублікат ключів, про які батько не знав ).  Веселі хлопці їхали   нічними  вулицями Полтави, голосно ввімкнувши  музику. Раптом на дорозі з’явилася  жінка, яка переходила вулицю. Степан із керуванням не впорався,  загальмувати не встиг. Унаслідок ДТП  жінка померла на місці. Розкрийте склад злочину ( злочинів ).

8.  Злочини проти громадського порядку та моральності.

Громадський порядок – це стан в суспільстві, завдяки якому забезпечуються умови спокійного  життя людей.

Моральність – це світоглядні уявлення людини, які визначають її поведінку  в суспільстві, взаємовідносини з іншими членами суспільства.

     Злочинами проти громадського порядку є: групове порушення громадського порядку, масові заворушення, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, хуліганство.

       Злочинам проти моральності визнаються: наруга над могилою, нищення, руйнування і псування пам’яток історії або культури, жорстоке поводження з тваринами, ввезення, виготовлення, збут або розповсюдження порнографічних предметів і товарі, що пропагують культ насильства і жорстокості, створення або утримання місць розпусти, проституція або примушування чи втягнення до заняття проституції, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

        Хуліганство – грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Відповідальність за хуліганство несуть особи яким виповнилося 14 років.

         Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність визнається злочинним, а тому вимагає правового захисту неповнолітніх від негативного впливу інших осіб.

Особливості складу злочинів проти громадського порядку та моральності

        Об’єкт               Об’єктивна сторона          Суб’єкт            Суб’єктивна  сторона

(суспільні відносини,      (проявляються тільки  (як загальний, так і  (вина у формі                         

які забезпечують               у формі активної дії)    спеціальний)             прямого умислу)                        

громадський порядок                   

та моральні основи

в суспільстві)

Юридичний практикум

Після зустрічі між  полтавською «Ворсклою»  та харківським  «Металістом»  50 фанатів  зелено - білих  «підстерегли»   біля залізничного вокзалу 40 фанатів синьо – жовтих та  спровокували бійку, результатом якої стало 15 черепно –мозкових  травм  з обох сторін, знищення двох торгових точок.  Кваліфікуйте дії зазначених осіб. Розкрийте склад можливого злочину.

 9. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

Об’єкт	Об’єктивна  сторона	Суб’єкт	Суб’єктивна сторона
Суспільні  відносини у сфері захисту миру, безпеки людства та між- народного правопорядку	Протиправне діяння у формі активної дії	Загальний, лише ст. 443 КК України - спеціальний	Форма вини у формі прямого умислу

         Юридичний практикум.        

      1.  Джек Воробйов завжди мріяв про пригоди. Назбиравши грошей, він купив собі невеличке судно, запросив команду та вирушив у відкриті води Чорного моря. За 2 роки подорожей Джек Воробйов із товаришами пограбували 5 цивільних суден під українськими прапорами. Через 20 років Джек Воробйов був затриманий в одному з одеських пабів за кухлем пива. Кваліфікуйте діяння Джека Воробйова. Чи підлягає він кримінальній відповідальності?

  2.   Іван Гаплик завжди мріяв, що місто Холм стане частиною України. Щоб реалізувати свою мрію, Гаплик створив підпільну організацію “Союз визволення Холмщини”,  зібрав 20 юнаків-однодумців, та вони почали посилені заняття фізичною культурою та розповсюдженням листівок із закликами до розв’язання воєнного конфлікту з Польщею з метою повернення Холмщини. Через 3 дні група юнаків на чолі з Іваном була затримана та доставлена у відділок міліції. Кваліфікуйте дії хлопців. Чи підлягають вони кримінальній відповідальності.

                                    Мета і види кримінального покарання

           Кримінальне покарання є  заходом  примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

            Метою покарання є:

• кара вчинений злочин;
• виправлення особи, засудженої за вчинення злочину, тобто досягнення такого стану, коли винна особа надалі утримуватиметься від вчинення нових злочинів і правопорушень;
• спеціальна превенція (попередження), тобто запобігання вчиненню нових злочинів засудженим;
• загальна (генеральна) превенція, тобто запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами.

Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

            КК України встановлює вичерпний перелік різних за ступенем суворості покарань, які можуть застосовуватися в Україні за вчинення злочинів.

Види кримінальних покарань (ст. 51 КК України):

            До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1)      штраф, тобто грошове стягнення в дохід держави.

2)      позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3)      позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4)      громадські роботи;

5)      виправні роботи;

6)      службові обмеження для військовослужбовців.

7)      конфіскація майна;

8)      арешт;

9)      обмеження волі;

10)  тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11)   позбавлення волі на певний строк;

12)  довічне позбавлення волі.

      Існує три групи покарання: основні, додаткові, змішані.

            Основне покарання є головним, а іноді і єдиним покаранням, яке передбачено законом за той чи інший злочин. Основне покарання завжди призначається судом як самостійне. Основними покараннями є:

·         громадські роботи, тобто виконання засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більш як 4 години на день);

·         виправні роботи,  які призначаються на строк від 6 місяців до 2 років і відбуваються за місцем роботи засудженого з відрахуванням в доход держави від 10 до 20 % із суми заробітку засудженого;

·         службові обмеження для військовослужбовців  (крім військовослужбовців строкової служби) на строк від 6 місяців до 2 років з відрахуванням в доход держави від 10 до 20 % із суми грошового забезпечення;

·         арешт,  тобто тримання засудженого в умовах ізоляції встановлюється на строк від 1 до 6 місяців;

·         обмеження волі, тобто тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці, на строк від 1 до 5 років;

·         тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби, військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом, особам офіцерського складу, які проходять кадрову військову службу, особам офіцерського складу, які проходять військову службу за призовом, військовослужбовцям, призваним на військову службу під час мобілізації, на особливий період (крім військовослужбовців-жінок), на строк від 6 місяців до 2 років, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк;

·         позбавлення волі на певний строк, тобто ізоляція засудженого та поміщення його на  строк від 1 до 15 років до кримінально - виконавчої установи закритого типу;

·         довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку

       Додаткові покарання можуть встановлюватись і застосовуватись лише як доповнення до основних – окремо від основного додаткове покарання не призначається.:

·         позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу можливе за вироком суду  за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину;

·         конфіскація майна, тобто примусове безоплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого, встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості.

       Змішані покарання можуть виступати і як основні, і як додаткові:

·         штраф – це грошове стягнення в дохід держави. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,

·         позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може призначатися як основне на строк від 2 до 5 років або як додаткове  на строк від 1 до 3 років.

            За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання.. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань.

Суд призначає покарання:

• у межах, визначених санкцією статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
• відповідно до положень Загальної частини КК України;
• враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Обставини, які пом’якшують покарання (ст.66 КК України):

·         з’явлення із зізнанням, щире каяття або сприяння розкриттю злочину;

·         добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

·         надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;

·         вчинення злочину неповнолітнім;

·         вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

·         вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих,сімейних чи інших обставин;

·         вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

·         вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

·         вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

·         виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину, передбачених КК України.

Цей перелік не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в цій статті.

Обставини, які обтяжують покарання (ст. 67 КК України):

·         вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

·         вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

·         вчинення злочину на грунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

·         вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

·         тяжкі наслідки, завдані злочином;

·         вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

·         вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

·         вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

·         вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

·         вчинення злочину з особливою жорстокістю;

·         вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

·         вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

·         вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Цей перелік є вичерпним. Суд не може визнати такими, що обтяжують покарання обставини, не зазначені в цій статті КК України.

Призначення покарання за незакінчений злочин

 та за злочин,  вчинений у співучасті

При призначенні покарання за незакінчений злочин суд враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

·           За вчинення готування до злочину строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією відповідної статті;

·            за вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією відповідної статті;

·            довічне  позбавлення волі  за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку;

·           при призначенні покарання співучасникам злочину суд враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання

За наявності обставин, що пом'якшують покарання, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті.

Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Неповнолітніми є особи, які  не досягли 18 років, але кримінальне право визнає дієздатними осіб, що досягли 16 років, у випадках, прямо передбачених законом, осіб, віком з 14 років.

Отже, за загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають  лише особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особи, які вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за злочини, визначені ч.2 ст.22 КК України.  До таких злочинів, зокрема, належать: умисне вбивство, посягання на життя громадського чи державного діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи,  у зв’язку з  діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави,  умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, згвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання (за обтяжуючих обставин), умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом, хуліганство.

КК України виключає можливість кримінальної відповідальності осіб у віці до 16 років за злочини, скоєні з необережності.

У кримінальному праві особа вважається такою, що досягла певного віку не у день свого народження, а з наступної після дня народження доби. У тих випадках, коли точно вік особи встановити неможливо, днем досягнення певного віку вважається останній день місяця або року, якщо вони відомі.

            Крім цього, кримінальна відповідальність неповнолітніх має такі особливості:

·         сам факт споєння злочину неповнолітні є пом’якшуючою обставиною;

·         до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

                1) штраф може застосовуватись лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу, в тому числі за вчинення злочину, за який передбачено основне покарання лише у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2) громадські роботи можуть призначатися у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин;

3)  виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року з відрахуванням в доход держави із заробітку від 5 до 10 %;

4)  арешт застосовується з 16 років на строк від 15 до 45 діб;

5)  позбавлення волі на певний строк. Призначається особам, які не досягли  до вчинення злочину 18 років  на строк від шести місяців до 10 років, а  за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини – на строк до 15 років.;

      До неповнолітніх можуть бути застосовані такі додаткові покарання, як штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

·                    як правило, позбавлення волі неповнолітнім призначається на строк не більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини та при призначення покарання за сукупністю злочинів або вироків – на строк до 15 років;

·                    вони відбувають покарання у виховно-трудових колоніях для неповнолітніх;

·                    неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнений судом від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. В такому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені ст.105 КК України.

Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.105 КК України).

            Неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнений судом від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання.

            У цих випадках  суд застосовує до неповнолітнього 

примусові заходи виховного характеру:

·         застереження;

·         обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

·         передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;

·         покладення на неповнолітнього, який досяг 15 років і має майно, кошти або заробітки, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

·         направлення до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення,  але на строк, що не перевищує трьох років.

Суд може визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя;

Для неповнолітніх  передбачені пом’якшені умови звільнення від кримінальної

відповідальності та покарання – за амністією, у результаті помилування, за відбуттям

частини покарання тощо.

                  Слідчий, встановивши, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від 11 років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.

                  Якщо встановлено, що особу, яка вчинила злочин у віці від 11 до 14 років, який законом віднесено до тяжких злочинів, за які передбачено покарання на сторок понад 5 років, необхідно в зв’язку з цим негайно ізолювати, то на підставі ухвали  слідчого судді, суду, постановленої за клопотанням прокурора  згідно з правилами, передбаченими для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для дітей на строк до 30 днів. Цей строк може бути продовжено ще на 30 днів відповідною ухвалою. (ст.499 Кримінального процесуального кодексу України (КПКУ) від 13 квітня 2012 року).

                  Звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання.

Амністія і помилування.

У певних випадках держава відмовляється від державного осуду особи, яка вчинила злочин, або ж від застосування обмежень її прав. Тобто, йдеться про звільнення такої особи від кримінальної відповідальності або від покарання.

Таке звільнення не є виправданням особи та визнанням її невинності у вчиненні злочину. Воно не реабілітує особу в кримінально-правовому плані, а має інші обумовленість і мету. Беручи до уваги певні обставини (характер злочину, вчинення його вперше, відповідна посткримінальна поведінка особи, зміна обстановки, сплив певного строку з моменту вчинення злочину, тяжка хвороба засудженого тощо), держава може вважати за можливе або навіть за доцільне не застосовувати кримінально-правові репресії до особи, яка вчинила злочин, зменшити їх  або ж достроково припинити їх застосування.

Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом і передбачає таке звільнення у зв’язку з:

·         дійовим каяттям;

·         примиренням винного з потерпілим;

·         передачею на поруки;

·          зміною обстановки;

·          закінченням строків давності;

·         застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.

Наприклад, умовами звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим є вчинення злочину невеликої тяжкості вперше, примирення з потерпілим та відшкодування завданих нею збитків або усунення заподіяної шкоди.

Звільнення від покарання можливе із значно більшої кількості підстав, ніж звільнення від кримінальної відповідальності. При цьому закон передбачає можливість:

1)      звільнення від покарання без його призначення;

2)      звільнення від подальшого відбування раніше призначеного покарання.

Звільнення від покарання без його призначення може мати місце у зв’язку:

·         з втратою особою суспільної небезпеки;

·          з давністю притягнення до кримінальної відповідальності;

·         з хворобою особи;

·         із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.

           Видами звільнення від подальшого відбування покарання, зокрема, є звільнення:

·         з випробуванням;

·         у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

·         умовно-дострокове;

·          у зв’язку з тяжкою хворобою.

Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання можливе також за актами амністії та помилування.

Амністія ( в перекладі з грецької – прощати, забувати) – це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності й покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.

Законом про амністію особи, визнані винними у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання.

Особи, визнані винними у вчиненні корупційних злочинів, вироки стосовно яких не набрали законної сили, не можуть бути звільнені від відбування покарання, а особи, вироки стосовно яких набрали законної сили, - не можуть бути повністю звільнені законом про амністію від відбування покарання. Зазначені особи можуть бути звільнені від відбування покарання після фактичного відбуття ними не менше трьох чвертей  строку покарання.

Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивідуально визначеної особи та полягає у звільненні особи, засудженої за вчинення злочину, від покарання.

    Помилувана особа може бути повністю або частково звільнена від покарання, до неї може бути застосовано більш м’яке покарання, з неї може бути знята судимість. Актом про помилування може  бути здійснена  заміна засудженому призначеного судом покарання у виді  довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років.

Особи, засуджені за вчинення корупційних злочинів, можуть бути звільнені від відбування покарання в порядку помилування після фактичного відбуття ними не менше трьох чвертей  строку покарання.

 Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;

2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;

3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Заходи кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб

 Підставами для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру є:

1) вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом». «Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів», «Підкуп службової особи, юридичної   особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», «Підкуп особи,  яка надає публічні послуги, пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі», «Зловживання впливом»;

2) незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що привело до злочинів прелічених вище;

3) вчинення її уповноваженою особою від імені юридичної особи будь-якого із злочинів «Терористичний акт», «Втягенння у вчинення терористичного акту»,  «Публічні заклики до вчинення терористичного акту», «Створення терористичної групи чи терористичної організації», «Сприяння вчиненню терористичного акту», «Фінансування тероризму»;

4) вчинення її уповноваженою особою від імені та в інтересах юридичної особи будь-якого із злочинів проти основ національної безпеки, «Незаконне позбавлення волі або викрадення людини», «Захоплення заручників»,  «Порушення порядку фінансування політичної партії». «Підкуп виборців», «Створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань» тощо.

 Види заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до юридичних осіб

1) штраф;

2) конфіскація майна;

3) ліквідація.

                                           Кримінальне право

1.     Кримінальне право та Кримінальний кодекс України.

        Кримінальне право – це система правових норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності, тобто встановлюють, які діяння (дії чи бездіяльність) є злочинами і які міри покарання належить застосовувати до осіб, що їх скоїли.

Особливістю кримінального права України є закріплення  його норм виключно в законах. Конституцією України встановлено: діяння, які є злочинами, і відповідальність за них можуть визначатися лише законами України. Будь-які інші нормативно-правові акти не можуть вирішувати цих питань. Кримінальний кодекс є єдиним кримінальним законом, який на даний час діє в Україні. Якщо виникає необхідність визнати злочинами нові види небезпечної для суспільства поведінки, посилити чи пом’якшити відповідальність за вже передбачені злочини або іншим чином вдосконалити кримінальне законодавство, це може бути зроблено тільки шляхом прийняття закону про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс України прийнятий 5 квітня 2001р., вступив в дію з 1 вересня 2001 року. Складається з двох частин: Загальна (15 розділів) та Особлива (20 розділів), які в свою чергу поділяються на розділи і статті (всього 447 статей).

Загальна частина складається з 15 розділів. Вона містить задачі Кримінального кодексу, підстави кримінальної відповідальності, поняття злочину і покарання, види кримінальних покарань, загальні засади призначення покарання та звільнення від покарання та його відбування, особливості кримінальної відповідальності і покарання  неповнолітніх та інші загальні положення.

Особлива частина складається з 20 розділів та містить норми-заборони, що визначають вичерпний перелік діянь, які визнаються злочинами, а також конкретні покарання за їх здійснення. Кожен розділ Особливої частини Кримінального кодексу присвячений певній групі злочинів.Критерієм для виділення глав є родовий об’єкт – однорідні соціальні блага, цінності, суспільні відносини, на які посягає злочин. Наприклад, розділ І містить склади злочинів проти основ національної безпеки України, розділ ІІ – злочини проти життя, здоров’я особи, розділ ІІІ – злочини проти свободи, честі та гідності людини.

Кримінальний кодекс будується на принципах:

·         кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, власності та правопорядку, а також окремих осіб, їх прав і свобод від злочинних посягань;

·         закріплення принципу того, що ККУ є єдиним законодавчим актом, що містить закони про кримінальну відповідальність;

·         визначення наявності в діях особи фактичного складу злочину, встановленого в кримінальному законодавстві;

·         закріплення особистої та винної відповідальності;

·         посилення відповідальності за тяжкі та особливо тяжкі злочини і посилення боротьби з організованою злочинністю;

·         зниження санкцій порівняно з попереднім ККУ 1960 р.;

·         диференціація кримінальних покарань в залежності від тяжкості здійсненого злочину і особи засудженого;

·         можливість за певних обставин звільнення від кримінальної відповідальності і покарання;

·         заміна смертної кари довічним позбавленням волі;

·         пом’якшення відповідальності неповнолітніх за здійснення кримінальних правопорушень (злочинів).

       

Предметом кримінального права є кримінально-правові відносини, тобто відносини, що виникають між державою в особі уповноважених нею органів, з одного боку, і особами, що скоїли злочини, - з другого, у зв’язку зі скоєнням цих злочинів і застосуванням за них покарань.

            Межі дії Кримінального кодексу України

Дія норм ККУ обмежується певним простором, часом та колом осіб. Кримінальний кодекс поширюється на всі злочини, вчинені на території України – ця територія і є простором дії ККУ. Застосування кримінального закону України до злочинів, вчинених поза межами України, може мати місце лише в окремих випадках, прямо обумовлених в кодексі. Злочин вважається вчиненим на території України. Якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України або коли хоча б один з його учасників діяв на її території.

         Дія ККУ поширюється на всіх осіб, які вчинили злочини на території України, тобто на громадян України, іноземців та осіб без громадянства, за винятком тих, які згідно норм міжнародного права мають дипломатичний імунітет (користуються правом екстериторіальності, тобто непідсудності місцевому суду) – дипломатів, представників міжнародних організацій (наприклад, ООН чи Ради Європи), членів делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну з офіційними візитами тощо. Ці особи за вчинені на території України злочини можуть бути піддані кримінальній відповідальності за законами України лише у разі згоди на це країни чи міжнародної організації, представниками якої вони є.

            Стаття 29 Конституції України встановлює, що громадянин України не може бути виданий іноземній державі. Це правило поширюється і на ті випадки, коли іноземна держава бажає покарати українського громадянина за вчинений на її території злочин. Видача з цією ж метою іноземців чи осіб без громадянства може мати місце, якщо вона передбачена відповідними міжнародними договорами.

            Юридична сила кримінально-правової норми обмежується також і часом дії цієї норми: 1) злочинність і караність діяння визначаються законом, що діяв на час вчинення цього діяння;

              2) закон, що скасовує злочинність діяння або пом’якшує відповідальність, має зворотну дію, тобто поширюється і на діяння, вчинені до набрання ним чинності;

              3) закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії у часі не має.

2. Поняття і ознаки злочину.

        Злочином є передбачене Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

 Відповідно, злочином може бути визнане тільки таке діяння, для якого є характерною сукупність таких ознак:

• суспільна небезпека – об’єктивна властивість злочину заподіювати істотну шкоду суспільним відносинам, які перебувають під охороною кримінального закону (фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі), або створювати реальну загрозу заподіяння такої шкоди;
• винність – психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Кримінальна відповідальність може настатвати лише за наявності вини;
• протиправність – ця ознака злочину вказує на те, що дане діяння передбачене кримінальним законом і заборонено ним під загрозою покарання;
• кримінальна караність – означає, що за здійснення конкретного злочину Кримінальним кодексом встановлено відповідне покарання;
• вчинення його суб’єктом злочину – фізичною осудною особою, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

      Суб’єктом злочину  є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу України може наставати кримінальна відповідальність.

      Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

      Службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно – розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

    Службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.

Ознаки суб’єкту злочину

1) фізична особа (людина)

2) осудність

3) досягнення віку кримінальної відповідальності

4) додаткова: суб'єктами окремих злочинів може бути лише певна особа (суб'єктом злочину деравної зради може бути лише громадянин України, суб'єктом військових злочинів може бути  військослужбовець).

                                                                                                               Осудність – це стан людини, коли вона розуміє характер і значення своїх дій та може керувати ними. Отже, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину  могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Якщо ж внаслідок певного захворювання (хронічного психічного) або іншого хворобливого стану психіки (наприклад, недоумства) особа не могла усвідомлювати своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, вона визнається неосудною і не підлягає кримінальній відповідальності.

            За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до  вчинення злочину виповнилося 16 років (загальний вік кримінальної відповідальності).

            За певні види злочинів, які перелічені у ч.2 ст.22 КК, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким на момент вчинення злочину виповнилося 14 років. До таких злочинів, зокрема, належать: умисне вбивство, посягання на життя громадського чи державного діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи,  у зв’язку з  діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави,  умисне тяжке тілесне ушкодження, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, згвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання (за обтяжуючих обставин), умисне знищення або пошкодження майна, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна, незаконне заволодіння транспортним засобом, хуліганство.

            Додаткова ознака. Слід мати на увазі, що у певних випадках кримінальну відповідальність може нести лише так званий спеціальний суб’єкт, тобто особа, якій властиві додаткові ознаки. Наприклад, за державну зраду може нести відповідальність тільки громадянин України, за одержання хабара – тільки службова особа, а за дезертирство – тільки військовослужбовець.

            Відсутність хоча б одної із зазначених  вище ознак свідчить про відсутність підстав для визнання діяння злочином.

            Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на такі чотири види:

1)      злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2)      злочином середньої тяжкості  є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років;

3)      тяжким  злочином є злочин,  за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти тисяч  неоподаткованих мінімумів доходів громадян  або  позбавлення волі на строк не більше десяти років;

4)      особливо тяжким  злочином є злочин,  за який передбачене  основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять  п’ять тисяч  неоподаткованих мінімумів доходів громадян,  позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

    Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

            Склад злочину – це сукупність встановлених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак, які характеризують суспільно небезпечне діяння як конкретний злочин.

                                 

Склад злочину утворює чотири групи ознак:

1)      об’єкт злочину – це відносини, блага, цінності, права і свободи, які охороняються законом про кримінальну відповідальність і на які  посягнув злочинець. Розрізняють загальний, родовий і безпосередній об’єкти злочину, а також предмет злочинного посягання. Загальний об’єкт – це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом і які злочинним діянням порушуються. Родовий  об’єкт – це окремі види однорідних за своїм соціально-економічним змістом суспільних відносин, на які посягає певна група злочинів. Наприклад, родовими є власність, особа, порядок управління, громадський порядок тощо. Саме за родовим об’єктом злочини, передбачені Особливою частиною ККУ, поділені на розділи. Безпосередній  об’єкт – це соціальні цінності, на які безпосередньо посягає конкретне злочинне діяння (наприклад, життя, здоров’я, честь, гідність, майно тощо). Саме за безпосереднім об’єктом кожен розділ Особливої частини ККУ розрізняє окремі злочини (окремі статті). Предмет злочинного посягання – це предмети, на які спрямоване злочинне діяння (наприклад, гаманець, шапка при посяганні на майно, око, зуб при посяганні на , здоров’я тощо.

2)      об’єктивна сторона злочину – це зовнішній прояв  злочинного діяння,  яке може набувати форми як дії, так і бездіяльності. До об’єктивної сторони злочину також належать: умови місця, часу, способу і обстановки скоєння злочину, знаряддя і засоби, які при цьому застосовувались, суспільно небезпечні наслідки, що настали, а також причинний зв’язок між діянням та його наслідками.

3)       суб’єкт злочину –  це фізична осудна особа, що досягла на момент скоєння злочину віку, з якого настає кримінальна відповідальність;

4)      суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, що включає в себе психічне ставлення особи, що скоїла злочин, до свого діяння та його суспільно небезпечних наслідків. Це означає, що головним елементом є вина (умисна або необережна). Іноді суб’єктивна сторона злочину поряд з виною включає також і мотив і мету  злочину. Наприклад, убивство з корисливих мотивів або з метою приховати інший злочин.

Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність складу злочину в цілому і виключає кримінальну відповідальність.

           

3. Стадії здійснення злочину.

       Стадії скоєння злочину – це етапи підготовки і здійснення умисного злочину (необережний злочин або злочин з непрямим умислом етапів не має).

        Кримінальний кодекс розрізняє три стадії розвитку злочинної діяльності:

1) готування до злочину, 2)замах на злочин, 3) закінчений злочин, що і дає підстави розрізняти закінчений і незакінчений злочини.

      Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

      Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності (ст.14 КК України).

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (ст.15 КК України) ;

            У формальних складах, які не вимагають настання певних наслідків як обов’язкової ознаки, злочин вважається закінченим, коли виконані всі дії, що утворюють його об’єктивну сторону. Наприклад, розбій – з моменту нападу, незалежно заволоділа особа майном чи ні.

            А у матеріальних складах моментом закінчення злочину є настання передбачених законом наслідків.

            Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

            Однак у житті вчинення конкретного злочину не завжди проходить усі названі стадії. Воно може не мати стадії готування, а безпосередньо розпочатися зі стадії замаху.

           

4. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця.

      Частина 2 ст.17 КК України передбачає випадки звільнення особи від відповідальності та покарання за попередню злочинну діяльність (незакінчений злочин) за наявності добровільної відмови від доведення злочину до кінця. У відповідності зі ч.1 ст.17 КК України.

Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця,  підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

      Таким чином, добровільна відмова складається з сукупності трьох  обов’язкових ознак:

1)      остаточності відмови;

2)      добровільності відмови (відмова з власної волі особи);

3)      усвідомлення особою можливості доведення злочину до кінця.

Остаточність припинення злочинної діяльності полягає в прийнятті особою рішення про припинення злочинної діяльності остаточно, без мети повернення до неї в майбутньому. Таке припинення можливе як в формі бездіяльності (на стадії незакінченого замаху), так і в формі дії. При закінченому замаху добровільна відмова можлива лише в формі активних дій і лише у випадку, коли між здійсненням діяння і настанням наслідків існує тривалий проміжок часу. Якщо такого інтервалу не має, добровільна відмова на стадій закінченого замаху неможлива.

      Добровільність припинення злочинної діяльності полягає в прийнятті особою рішення про припинення злочинної діяльності самостійно ( з власної волі). Ініціатива добровільної відмови, а також причини, що вплинули на прийняття цього рішення , можуть бути різні, але рішення про припинення злочинної діяльності особа повинна приймати самостійно.

Усвідомлення особою можливості доведення злочину до кінця полягає в тому, що ця особа усвідомлює, що має можливість довести злочин до кінця, і ніхто та ніщо не може завадити їй зробити це в даній конкретній ситуації. Ця ознака визначається уявленням про таку можливість самої особи (суб’єктивним критерієм). Відповідно, не має значення,  чи існувала така можливість насправді.

      Мотиви, з яких особа здійснює добровільну відмову (каяття, страх, жалість тощо) значення для звільнення особи від відповідальності  не мають.

     За загальним правилом, наявність  в діях особи  добровільної відмови звільняє її від кримінальної відповідальності. Але, якщо дії, фактично здійснені до прийняття рішення про добровільну відмову, містять ознаки іншого закінченого злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, особа несе відповідальність тільки за цей закінчений злочин і звільняється  від кримінальної відповідальності за готування  чи замах. Наприклад, при придбанні вогнепальної зброї  для здійснення вбивства і наступній добровільній відмові від здійснення вбивства, особа може бути притягнута до відповідальності за незаконне придбання вогнепальної зброї.

5. Поняття неосудності.

     У відповідності зі ст.18 КК  України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може  наставати кримінальна відповідальність;

            Осудність – це стан людини, коли вона розуміє характер і значення своїх дій та може керувати ними. Отже, осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

            Не підлягає відповідальності особа, яка під час вчинення злочину перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або не могла керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

         Неосудність – це стан людини, коли вона внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки не усвідомлює своїх вчинків або не може керувати ними, що виключає можливість її відповідальності за ці вчинки.

            Виходячи з цього неосудною може бути визнана особа за наявності двох критеріїв – медичного і юридичного.

            Медичний критерій відзначається наявністю у особи хоча б одного із перерахованих хворобливих станів: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або інший хворобливий стан психіки.

            Юридичний критерій відзначається нездатністю особи усвідомлювати характер і значення своїх дій або керувати ними. Він складається із двох елементів – інтелектуального і вольового, які відтворюють відповідні аспекти психічного стану людини.

            Інтелектуальний елемент означає, що особа не може усвідомлювати характер і значення своїх дій, а вольовий, що особа не може керувати своїми діями.

            Для визнання наявним юридичного критерію достатньо встановити наявність або інтелектуального, або вольового елементів.

            Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

            Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, була не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

            Не визнається неосудною особа, яка скоїла злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманливих речовин.

 6.     Співучасть у вчиненні злочину.

       Співучасть у злочині – умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненню умисного злочину.

        Скоєння злочину у співучасті, як правило, створює більшу суспільну небезпечність цього злочину, а тому завжди визнається  обтяжуючою обставиною (п.2 ст.67 КК України), а іноді – і кваліфікуючою ознакою, тобто ознакою, яка дає підстави кваліфікувати дії або за іншою частиною конкретної статті, або за іншою статтею, наприклад ч.3 ст. 152 КК України.

Існують такі види співучасників:

1.      Організатор.

2.      Виконавець.

3.      Підбурювач.

4.      Посібник.

Виконавцем  (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Від співучасті в злочині слід  відрізняти причетність до злочину у формі заздалегідь не обіцяного приховування і неповідомлення про злочин.

Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збування таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 КК України.

Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Законодавче визначення поняття співучасті дозволяє виділити дві групи ознак співучасті:

1) об’єктивні;

2) суб’єктивні.

Об’єктивні ознаки співучасті визначають здійснення злочину як спільного діяння двох або більше осіб і виражені в законі вказівкою на здійснення злочину декількома суб’єктами злочину спільно, тобто:

1) в злочині беруть участь декілька осіб, кожна з яких повинна володіти ознаками суб’єкту злочину (є фізичною осудною особою, що досягла на момент скоєння злочину віку, з якого настає кримінальна відповідальність);

2)      співучасть – завжди спільна діяльність, тобто:

·         злочин здійснюється спільними зусиллями всіх співучасників;

·         наслідки злочину є спільними, єдиними для всіх співучасників;

·         причинний зв’язок має місце між діянням не лише виконавця і наслідками, що наступили, але і всіх співучасників і тими наслідками, які настали в результаті здійснення виконавцем злочину.

Суб’єктивні ознаки співучасті визначають її як умисну спільну участь в здійсненні злочину і виражені в законі вказівкою на те, що співучасть – це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину, тобто:

1) співучасть – це умисне здійснення умисного злочину:

·         співучасть можлива лише при здійсненні умисного злочину (при здійсненні необережного злочину двома або більше суб’єктами злочину можна говорити лише про необережне співнанесення шкоди);

·         всі особи, які беруть участь у здійсненні злочину діють умисно. Особливістю умисної форми вини при співучасті є те, що співучасники усвідомлюють не тільки суспільну небезпеку здійснюваного саме ними, але і суспільну небезпеку діяння, яке здійснює виконавець (інтелектуальний момент), а також бажають або свідомо припускають наслідки, яких прагне досягти виконавець (вольовий момент);

2) всі співучасники мають спільний умисел, тобто між співучасниками завжди існує узгодженість дій, спрямованих на здійснення конкретного злочину. Узгодженість дій може мати різний характер (змова в усній або письмовій формі,  в формі використання технічних засобів – телефону,  мережі Інтернету, здійснення конклюдентних дій – обмін жестами, мімікою, певними рухами тощо, але завжди є обов’язковою ознакою співучасті.

Спільність, таким чином,  характеризує і об’єктивну і суб’єктивну ознаки співучасті. Якщо ознака спільності як об’єктивна ознака – це спільність дій співучасників, то спільність як суб’єктивна ознака – це спільність умислу співучасників.

Злочин вважається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців.

Розрізняють просту і складну (кваліфіковану) форми співучасті.

Проста форма співучасті може проявлятись: у співвиконавстві без попередньої змови або у співвиконавстві за попередньою змовою.

Складна форма співучасті може проявлятись: у співучасті у вигляді стійкої організованої групи з розподілом ролей у вчиненні злочину або у співучасті у вигляді організованої групи або злочинної організації.

      Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

      Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

      Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

      Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

            Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини КК України, яка передбачає вчинений ним злочин.

            Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною ст. 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.  Суд призначає співучасникам покарання із врахуванням характеру та ступеня участі кожного з них у вчиненні злочину. Інші обставини, що обтяжують відповідальність, і передбачені в статтях Особливої частини КК України як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця враховуються тільки співучаснику, який усвідомлював ці обставини.

            У випадку здійснення виконавцем незакінченого злочину, інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині.

            Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалось їхнім умислом.

            Організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом.

            Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

7. ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

1) Необхідна оборона

2) Уявна оборона 

3) Затримання особи, що вчинила злочин

4) Крайня необхідність

5) Фізичний або психічний примус

6) Виконання наказу або розпорядження 

7) Діяння, пов’язане з ризиком 

8) Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

Необхідна оборона -  дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

    Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

    Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, х то посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту і тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця» та ст.124 «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця». Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

 Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Уявна оборона  -  дії, пов’язані  із заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. При цьому обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення. Якщо  така особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення необхідної оборони. Якщо ж вона не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального посягання, - відповідає за заподіяння шкоди через необережність.

Затримання особи, що вчинила злочин

Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця  (відповідальність  настає лише за умисне вбивство або тяжкі тілесні ушкодження)

Крайня необхідність

1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Перевищення меж крайньої необхідності. є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернута шкода. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Фізичний або психічний примус

Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду право охоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Виконання наказу або розпорядження  - дія або  бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод  людини і громадянина. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ чи розпорядження. Особа, що виконала явно злочинний наказ або  розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу чи розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Діяння, пов’язане з ризиком  - дія або бездіяльність, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди право- охоронюваним інтересам. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, якщо при цьому особа. яка відповідно до закону виконувала таке завдання і вимушено заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам не є злочином. Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Однак така особа не може бути засуджена до довічного позбавлення волі. А покарання у виді позбавлення волі не може бути призначено їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Адміністративне право

1. Відносини, які регулюються адміністративним правом.

             Адміністративне право – це галузь права, що регулює суспільні відносини, які виникають у процесі державного управління та виконавчо розпорядчої діяльності держави.

            Предметом адміністративного права є  відносини між органами державної влади та, по-перше, підпорядкованими їм структурами влади; по-друге, іншими органами управління, що мають самостійний характер і повноваження; по-третє, підконтрольними їм підприємствами і установами; по-четверте, недержавними підприємствами та громадськими об’єднаннями і, по-п’яте,  громадянами. Однією із сторін цих відносин завжди є орган державної влади.

            Значення адміністративного права визначається насамперед тим, що воно є засобом удосконалення державного управління й водночас закріплює організаційні та правові форми участі громадян в управлінні державою.

            Адміністративно-правові відносини – це управлінські відносини, врегульовані нормою адміністративного права. Специфіка цього виду правових відносин полягає в тому, що вони носять владний характер: ці відносини виникають між владним і підвладним, між суб’єктами, які не є рівними між собою.

            Структура адміністративно-правових відносин:

            1) Суб’єкти правовідносин.

            Для адміністративно-правових відносин характерним є те, що обов’язковим їх учасником є відповідний орган державної влади (посадова особа), наділений владними повноваженнями. Другою стороною адміністративних правовідносин можуть бути органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян або окремі громадяни.

            Найважливішою особливістю адміністративно-правових норм є їх владний, розпорядчий характер.

            Ця особливість відображається на адміністративних правовідносинах, які складаються в сфері державного управління і регулюються нормами адміністративного права. Ці суспільні відносини отримують державно-правове закріплення і стають адміністративно-правовими відносинами. Вони визначають права і обов’язки їх суб’ктів і надають цим відносинам характеру владних відносин, так як  приписують, дозволяють або рекомендують одному з обов’язкових учасників цих відносин –державному органу управління, посадовій особі певний варіант поведінки. Конкретні адміністративно-правові відносини можуть виникнути за волею будь-якого суб’єкта і при цьому згода або бажання другого не є обов’язковою для їх виникнення.

            Адміністративна правоздатність фізичної особи виникає з моменту народження і припиняється його смертю.

            Адміністративна дієздатність фізичної особи залежить від віку. Часткова дієздатність виникає по досягненню шкільного віку. Громадяни України, які досягли 16 років, зобов’язані мати паспорт і зареєструватися за місцем постійного проживання. Повна адміністративна дієздатність виникає з 18 років.

            Адміністративна деліктоздатність (здатність нести юридичну відповідальність за порушення норм адміністративного законодавства) залежить від віку і осудності. Загальний вік, з якого можливе настання адміністративної відповідальності, визначений Кодексом про адміністративні правопорушення  - 16 років. Осудність – це стан людини, коли вона розуміє характер і значення своїх дій та може керувати ними.

            Адміністративна правосуб’єктність державних органів і юридичних осіб виникає з моменту їхнього заснування і державної реєстрації.

            2) Об’єкти адміністративних  правовідносин.  Об’єктом адміністративних правовідносин є ті соціальні блага, з приводу яких виникають правовідносини і які охороняються законом. Наприклад, нормальне функціонування органів державної влади, правопорядок і громадський порядок.

            3) Зміст адміністративних правовідносин. Змістом  адміністративних правовідносин є права і обов’язки його учасників.

            До адміністративних відносяться такі види суспільних відносин:

ü  відносини між вищестоящими і нижчестоящими органами державного управління (Кабінет Міністрів України – Міністерство освіти і науки);

ü  відносини між  непідпорядкованими органами державного управління (Міністерство юстиції – Міністерство внутрішніх справ);

ü  відносини між органами державного управління і підпорядкованими їм державними підприємствами і установами (Міністерство освіти і науки – ВНЗ);

ü  відносини між органами державного управління і недержавними підприємствами, установами, громадськими об’єднаннями (обласне управління юстиції – колегія адвокатів);

ü    відносини між органами державного управління і громадянами (відділ соціального забезпечення – громадянин, який звернувся з заявою).

2. Джерела адміністративного права. Загальна характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення.

       Джерелами адміністративного законодавства є:

1) Конституція України,  яка визначає систему органів виконавчої влади та основні принципи виконавчо-розпорядчої діяльності;

2) Кодекс  України про адміністративні правопорушення та закони України, що врегульовують основні аспекти виконавчо-розпорядчої діяльності, наприклад, Закони України “Про державну службу”, “Про загальний військовий обов’язок та військову службу”, “Про освіту та ін”,

3) підзаконні акти, що розвивають і деталізують положення, закріплені у законах: постанови ВРУ, укази Президента, Постанови Кабінету Міністрів України, накази, інструкції, рішення та інші акти міністерств, відомств та державних комітетів, нормативні акти місцевих органів виконавчої влади, нормативні накази та інструкції керівників підприємств, установ та організацій.

            Оскільки адміністративне право врегульовує дуже широкий комплекс відносин і являє собою величезну кількість нормативних актів, наприклад: закони про президента, про прокуратуру, про міліцію, Положення про місцеву державну адміністрацію, Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. (зі змінами), Митний кодекс України від 12 грудня 1991 р. (зі змінами). Адміністративне право не кодифіковане, а створення адміністративного кодексу є актуальною і надзвичайно складною проблемою.

            Адміністративне право визначає також діяння, які є адміністративними правопорушеннями і які стягнення належить застосувати до осіб, що їх скоїли. Ця частина норм систематизована у Кодексі  України про адміністративні правопорушення (КУпАП) від 7 грудня 1984 року (зі змінами і доповненнями), який складається з п’яти розділів. У розділі І „Загальні положення” визначені завдання законодавства про адміністративні правопорушення, його чинність тощо. Розділ ІІ „Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність” містить Загальну і Особливу частини. У Загальній частині визначене поняття адміністративного правопорушення, поняття і види адміністративних стягнень тощо. А Особлива частина дає перелік діянь, що визнаються адміністративними правопорушеннями, і стягнення, які повинні застосовуватись до осіб, що їх скоїли. Розділ ІІІ „Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення” визначає систему і компетенцію органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення та притягувати до адміністративної відповідальності осіб, винних у їхньому скоєнні. У розділі ІV „Провадження у справах про адміністративні правопорушення” встановлюється порядок  притягнення до адміністративної відповідальності. Розділ V „Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень” визначає порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

            3. Методи державного управління.

         Змістом виконавчо-розпорядчої діяльності є державне управління всіма сферами суспільного життя.

            Державне управління – це виконавчо-розпорядча діяльність уповноважених державних органів.

            Наявність владних повноважень дає можливість суб’єкту управління в односторонньому порядку визначати поведінку підлеглих.

            Адміністративні методи впливу пов’язують здебільшого з адміністративно-правовою формою діяльності, результатом якої є юридичні акти управління, організаційно-розпорядчі заходи, засоби стимулювання та примусу. Отже, адміністративний метод полягає у впливі суб’єкта управління на підлеглих чи підпорядкованих йому осіб, відповідні органи, організації, установи чи підприємства шляхом владно-розпорядчих вказівок.

            Основними методами державного управління є переконання і примус.

        Адміністративне  переконання виявляється у використанні пояснювальних, виховних, організаційних, заохочувальних заходів для формування волі владного суб’єкта чи її перетворення у волю підвладних. Саме переконання формує правосвідомість, внутрішню готовність до сприйняття та виконання загальнообов’язкових велінь.

       Адміністративний примус -  це різновид державного примусу, змістом якого є застосування заходів адміністративного припинення і адміністративного попередження та адміністративних стягнень.

            Особливості адміністративного примусу:

-          він застосовується у зв’язку з порушенням норм адміністративного права;

-          він застосовується чітко визначеними органами держави, що мають виконавчо-розпорядчі повноваження;

-          встановлюється адміністративним правом.

            Переконання та примус у процесі здійснення управлінських повноважень певним чином взаємодіють. Ця взаємодія засновується на таких принципах, які характеризують співвідношення переконання і примусу:

ü  переконання передує примусові, формуючи правосвідомість громадян;

ü  переконання супроводжує заходи примусу, переплітається з ним, що надає можливість сформувати у суб’єктів почуття обов’язку та відповідальності;

ü  примус застосовується до суб’єктів за умови, якщо до них уже застосовувались заходи переконання;

ü  примусові заходи застосовуються до громадян, що не здатні узгоджувати свою поведінку з державною волею, якщо засоби переконання не дали позитивного результату.

     Заходи примусу у сфері державного управління чітко визначаються законодавчо і поділяються на три групи:

1) заходи адміністративного припинення – сукупність заходів державного примусового припинення адміністративних правопорушень, що готуються, а також попередження шкідливих наслідків діянь і забезпечення умов притягнення винних до відповідальності;

2) заходи адміністративного попередження застосовуються  з метою запобігання адміністративним правопорушенням, попередження та боротьби зі стихійними лихом, епідеміями, епізоозотіями, сільськогосподарськими шкідниками;

3) адміністративні стягнення, тобто передбачені санкціями адміністративних норм примусові заходи, що застосовуються внаслідок порушення адміністративних заборон.

4. Поняття адміністративного проступку.

            Двома основними видами адміністративних правопорушень, якщо виходити з їх суб’єкта, є

            1) адміністративні правопорушення, вчинювані фізичними особами. Вони передбачені КУпАП, а також Митним кодексом України і деякими іншими законами;

            2)  адміністративні правопорушення, вчинювані юридичними особами і громадянами-підприємцями. Такі види правопорушень передбачені Господарським кодексом України, законами „Про ветеринарну медицину”,  „Про охорону праці”, „Про рекламу”, „Про пожежну безпеку”, „Про захист прав споживачів” та багатьма іншими.

            Адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян чи на встановлений порядок управління, за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

            Поняття адміністративного правопорушення визначено у ст.9 КУпАП.

            Ознаки адміністративного проступку:

            1) протиправність. Дія чи бездіяльність визнається адміністративним проступком тільки тоді, якщо вона прямо порушує конкретну норму адміністративного законодавства;

            2) антисуспільний характер. Адміністративний проступок або наносить  реальну шкоду особі, суспільству, державі, або створює реальну загрозу нанесення такої шкоди;

            3) винність. Проступком визнається тільки винне діяння. Вина – психічне ставлення особи до скоєного та його наслідків. Вина існує в формі умислу та необережності;

            4) караність. Адміністративне законодавство встановлює вид і міру стягнення за здійснення адміністративного проступку.

            Адміністративний проступок може бути здійснений в формі дії (наприклад, розпивання спиртних напоїв на виробництві) або бездіяльності (невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків по вихованню дітей).

            Суб’єктом адміністративного проступку може бути фізична, а в деяких випадках юридична особа.

            Склад адміністративного проступку – це сукупність встановлених законом об’єктивних і суб’єктивних елементів, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення.

            Склад адміністративного правопорушення включає: об’єкт, об’єктивну сторону і суб’єкт,  суб’єктивну сторону:

            1) об’єкт адміністративного проступку – це суспільні відносини в сфері управління, права і свободи людини і громадянина, на які посягає правопорушник;

            2) об’єктивна сторона адміністративного проступку – діяння (дія або бездіяльність), його шкідливі наслідки, причиновий зв’язок між діянням і його наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя і засоби здійснення проступку. Основною і обов’язковою ознакою  об’єктивної сторони є протиправне діяння. Всі інші ознаки є необов’язковими (факультативними) і враховуються лише тоді, коли вони передбачені відповідною нормою адміністративного права.

            3) суб’єкт адміністративного проступку – громадяни України, іноземні громадяни (піддані), особи без громадянства, які на момент вчинення проступку досягли 16-річного віку. Серед суб’єктів адміністративного проступку особливо виділяються посадові особи, які несуть відповідальність за недотримання правил, забезпечення виконання яких входить в їх службові обов’язки. Посадові особи несуть підвищену порівняно з іншими особами відповідальність.

            Суб’єктом адміністративного проступку, передбаченого податковим, фінансовим, антимонопольним законодавством, законодавством про підприємницьку діяльність, може виступати юридична особа;

            4) суб’єктивна сторона адміністративного проступку – пов’язаний з його здійсненням  психічний стан особи. До ознак суб’єктивної сторони відносяться вина, мотив і мета здійснення правопорушення. Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони. Вона являє собою психічне ставлення особи до скоєного ним діяння і його наслідків і виявляється в формах умислу та необережності. Мотив і мета адміністративного проступку є необов’язковими (факультативними) ознаками і враховуються лише тоді, коли це передбачено конкретною нормою адміністративного права;

            Адміністративна відповідальність – це вид юридичної відповідальності, що застосовується за здійснення адміністративного проступку і полягає в накладення на винну особу обмежень матеріального і морального характеру.

            Адміністративна відповідальність має всі ознаки юридичної відповідальності і, разом з тим, вона має ряд характерних для неї ознак.

            Ознаки адміністративної відповідальності:

ü  заходи цього виду відповідальності передбачені і врегульовані адміністративним правом;

ü  носить більш м’який, порівняно з кримінальним правом, характер;

ü  застосовується, як правило, органами виконавчої влади, і лише в окремих випадках – судами;

ü  порядок притягнення до адміністративної відповідальності спрощений порівняно з кримінальною відповідальністю;

ü  між правопорушником та органом, що накладає адміністративне стягнення, відсутні службові взаємозв’язки, характерні для дисциплінарної відповідальності.

Види проступків фізичних осіб за критерієм певних сфер державного управління :

-          адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення;

-          адміністративні правопорушення, що посягають на власність;

-          адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури;

-          адміністративні правопорушення у промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії;

-          адміністративні правопорушення у сільському господарстві та порушення ветеринарно-санітарних правил;

-          адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства та зв’язку;

-          адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою;

-          адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, у сфері послуг, у галузі фінансів і підприємницької діяльності;

-          адміністративні правопорушення в галузі, стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації;

-          правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку;

-          правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління.

5. Види адміністративних стягнень.

         Адміністративне стягнення – це  міра державного примусу. що застосовується до особи, винної у скоєнні адміністративного правопорушення (проступку).

            Стягнення застосовується з метою правового виховання цієї особи, а також для запобігання вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

            Види і порядок застосування адміністративних стягнень визначається Кодексом України про адміністративні правопорушення.

            За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення  (ст.24 КУпАП):

1) попередження виноситься в письмовій формі, а в передбачених законом випадках фіксується іншим способом, наприклад, спеціальною позначкою в документах на право керування транспортними засобами;

2) штраф – грошове стягнення, що накладається у випадках і розмірах, встановлених КУпАП та іншими законами України. Штраф за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, може бути накладено на громадянина після використання ним балів, передбачених статтею  27-¹ КУпАП.

 Розмір штрафу визначається в неоподатковуваних  мінімумах доходів громадян і найчастіше становить від 3 до 10 таких мінімумів. Проте іноді кодекс передбачає і значні суми штрафів – до 25, 50 і навіть 100 неоподатковуваних мінімумів;

2-¹) штрафні бали  – є стягненням, що накладаються на громадян за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі. Кожному громадянину, який має право керування транспортним засобом,  щороку з початку року (з дня отримання права керування транспортним засобом) і до кінця року нараховується 150 балів.

У разі фіксації правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі від загальної кількості балів громадянина, який вчинив правопорушення, вираховується кількість штрафних балів, передбачених відповідною статтею  Особливої  частини цього Кодексу.

У разі, якщо розмір стягнення у вигляді штрафних балів перевищує залишок балів громадянина, штрафні бали накладаються відповідно до залишку незалежно від розміру штрафних балів, зазначених у відповідній статті Особливої частини  КУпАП  .

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в тому, що цей предмет вилучається і передається для реалізації, а виручена сума повертається колишньому власникові з відрахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета;

4) конфіскація предмета, , який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому безоплатному вилученні цього предмета і передачі його у власність держави. Конфіскованим може бути лише предмет, який є особистою (приватною) власністю порушника; конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання), позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом;

Позбавлення наданого даному громадянинові права полювання застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також у разі невиконання вимоги поліцейського про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції.

Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається судом на строк від шести місяців до одного року, незалежно від того, чи передбачене воно в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, коли з урахуванням характеру адміністративного правопорушення, вчиненого за посадою, особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за нею права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається судом строком на один рік, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

5-¹) громадські роботи - полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Громадські роботи призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Громадські роботи  не призначаються  особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

6) виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення. і з відрахуванням до 20 відсотків її заробітку в дохід держави; виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

7) адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до 15 діб. Адміністративний арешт  призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). Адміністративний арешт  не може застосовуватися до  вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп.

8) арешт з утриманням на гауптвахті встановлюється і застосовується лише у виключних випадках  за окремі види військових адміністративних правопорушень  на строк до десяти діб. Арешт з утриманням на гауптвахті призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею).

Арешт з утриманням на гауптвахті не може застосовуватись до військовослужбовців – жінок.

Адміністративний арешт та виправні роботи можуть призначатися лише судом або суддею, які розглядають справу про правопорушення.

      Крім цього, законом може бути передбачено таке стягнення, як видворення з України іноземного громадянина чи особи без громадянства за вчинення грубого порушення правопорядку.

      Оплатне вилучення  та конфіскація предмета можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові стягнення. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тільки як додаткове. Інші адміністративні стягнення можуть застосовуватися тільки як основні.

      При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованому в автоматичному режимі.

При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.

Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених. До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.

Строк адміністративного арешту обчислюється добами, виправних робіт - місяцями або днями, позбавлення спеціального права - роками, місяцями або днями.

 Строки накладення адміністративного стягнення

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через два місяці з дня його виявлення, за винятком випадків, коли справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу підвідомчі суду (судді).

Якщо справи про адміністративні правопорушення відповідно до цього Кодексу чи інших законів підвідомчі суду (судді), стягнення може бути накладено не пізніш як через три місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - не пізніш як через три місяці з дня його виявлення.

Адміністративне стягнення за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією,  може бути накладено протягом трьох місяців з дня його виявлення, але не пізніше двох років з дня його вчинення.

У разі закриття кримінального провадження, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про закриття кримінального провадження.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню.

6. Заходи адміністративного попередження і адміністративного припинення.

         Крім стягнень до порушників можуть застосовуватись і інші заходи адміністративного примусу, метою яких є забезпечити попередження та припинення правопорушень, затримання винних осіб і належне провадження у справі про вчинення правопорушення. Заходи адміністративного попередження застосовуються з метою запобігання адміністративним правопорушенням, попередження та боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, епізоотіями, сільськогосподарськими шкідниками. Серед них: закриття окремих ділянок кордону; заборона в’їзду та ввезення (вивезення) вантажів, карантин, припинення руху транспортних засобів; адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі.

            Заходи адміністративного припинення – це сукупність заходів державного примусу, спрямованих на припинення адміністративних правопорушень, що готуються, а також на попередження  шкідливих наслідків протиправних діянь і забезпечення умов для притягнення винних до відповідальності.

            Серед заходів адміністративного припинення розрізняють:

ü  адміністративне затримання, тобто короткочасне обмеження особистої свободи з метою припинення порушення;

ü  привід та офіційна пересторога  про недопустимість антигромадської поведінки, що застосовується до осіб у випадку, якщо вони добровільно не з’являються за викликом до органів міліції;

ü  вказівка порушникові на протиправність його дій і вимога негайного їх припинення;

ü  доставлення порушника в органи правопорядку для складання протоколу;

ü  вилучення майна, документів, що можуть стати об’єктами адміністративних правопорушень, або перебувають у неправомірному володінні, чи є речовими доказами;

ü  тимчасове відсторонення працівників від виконання робіт з метою запобігання шкідливим наслідкам, які можуть настати через неправильне виконання роботи (наприклад з порушенням вимог безпеки);

ü   огляд осіб і речей за наявності інформації про можливість скоєння правопорушення;

ü  перевірка документів, що посвідчують особу;

ü  застосування заходів фізичного впливу та спец заходів, зокрема, наручників, дубинок, зв’язування (забороняється застосування цих заходів до жінок з ознаками вагітності, малолітніх. осіб похилого віку та інвалідів).

            Доставлення правопорушника в поліцію чи штаб громадського формування з охорони правопорядку здійснюється у випадках, коли обов’язковим є складення протоколу про правопорушення, а зробити це на місці неможливо. У цих випадках доставлення здійснюється незалежно від бажання порушника. Строк перебування доставленої особи в приміщенні органу правопорядку не може перевищувати однієї години.

            Адміністративне затримання є більш жорстким заходом і застосовується лише у випадках, прямо передбачених законом, зокрема при вчиненні проступків, що порушують громадський порядок  або пов’язані з неповагою до органів влади та з опором працівникам правоохоронних органів. Затримання застосовується, як правило, на строк не більш як три години, проте особи, які порушили державний кордон або порушили правила обігу наркотичних речовин, для встановлення особи і з’ясування обставин  правопорушення можуть бути затримані на строк  до трьох діб. Особи, що вчинили дрібне хуліганство, злісну непокору законному розпорядженню працівника міліції чи публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції, можуть бути затримані до розгляду справи про правопорушення суддею або начальником органу внутрішніх справ.

            Ще одна відмінність затримання від доставлення в органи правопорядку полягає в необхідності складення окремого протоколу про затримання. За час затримання має бути складений також і протокол про адміністративне правопорушення.

            На прохання затриманого про місце його перебування мають бути повідомлені його родичі, а також підприємство, установа, організація, де він працює чи навчається. У разі затримання неповнолітнього  про це обов’язково мають бути повідомлені його батьки чи особи. що їх замінюють.

            Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст.34 КУпАП):

ü  щире розкаяння винного;

ü  відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

ü  вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

ü  вчинення правопорушення неповнолітнім;

ü  вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою. яка має дитину віком до одного року.

Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративні правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом’якшуючими і обставини, не зазначені в законодавстві.

            Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст.35 КУпАП):

ü  продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;

ü  повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

ü  втягнення неповнолітнього в правопорушення;

ü  вчинення правопорушення групою осіб;

ü  вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;

ü  вчинення правопорушення в стані сп’яніння.

            Орган (посадова особа), який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину обтяжуючою.

7. Органи, що розглядають  справи про  адміністративні

     правопорушення:

          Для притягнення до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, уповноважені на те посадові особи або представники громадської організації чи органу громадської самодіяльності складають  протокол про адміністративне правопорушення у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

           Цей протокол є основним документом, у якому фіксується обставини вчиненого правопорушення, наводяться дані про особу порушника та його пояснення з приводу вчиненого правопорушення. Підписує протокол особа, яка його склала і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами. У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це.

          Особа має право подати пояснення і  зауваження  щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання.  Підписання протоколу не означає визнання порушником своєї вини. При   складенні   протоколу   особі,   яка   притягається  до адміністративної  відповідальності,  роз'яснюються  його  права  і обов'язки, про що робиться відмітка у протоколі.

          Після оформлення протоколу він разом з іншими документами, що стосуються справи, направляється до органу, який розглядатиме справу про дане правопорушення.

          В окремих випадках відповідним посадовим особам (працівникам міліції, контролерам у громадському транспорті та ін.) надається право стягувати з порушника штраф безпосередньо на місці порушення без складення протоколу.

           Справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

          1) адміністративними  комісіями при виконавчих комітетах сільських,селищних, міських, рад;

          2) виконавчими комітетами сільських,селищних, міських, рад та їх посадовими особами, уповноваженими КУпАП;

          3) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями), а у випадках, передбачених  КУпАП, апеляційними судами, Верховим судом;

          4) органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на це КУпАП.

          Розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснюється на засадах рівності перед законом і органом (посадовою особою), який розглядає справу, всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови та інших обставин.

          Розгляд справи про адміністративне правопорушення повинен здійснюватися відкрито, крім  справ про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, та випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

          Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності  особи,   яка  притягається   до  адміністративної відповідальності.  Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише  у  випадках,  коли  є дані про своєчасне її сповіщення  про  місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання  про відкладення розгляду справи.

          Права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

1) знайомитися  з  матеріалами справи, давати пояснення, подавати   докази,   заявляти   клопотання;  при  розгляді  справи;

2) користуватися  юридичною допомогою  адвоката, іншого фахівця  у галузі  права,  який   за  законом  має право  на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної  особи,

3) виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє  мовою, якою ведеться провадження;

4) оскаржити постанову по справі.

Під час розгляду справи колегіальний орган чи посадова особа, яка діє від імені цього органу,

має заслухати осіб, які беруть участь у справі, дослідити докази, вислухати клопотання і

прийняти рішення про їх задоволення чи відхилення. У розгляді справи, крім особи, яку

підозрюють у вчинення проступку, можуть брати участь свідки, потерпілі, експерт, перекладач

та адвокат, хоча на практиці їх участь у розгляді справ про адміністративні правопорушення є

рідкісним явищем.

          Після завершення розгляду справи уповноважений орган (посадова особа) виносить постанову, яка є підсумковим документом і в якій може передбачатися застосування до винного адміністративного стягнення. Постанова оголошується негайно, а копія її протягом трьох днів вручається чи надсилається особі, щодо якої вона винесена, та потерпілому.

          Постанова у справі про адміністративне правопорушення (крім винесеної судом) може бути оскаржена до органу вищого рівня або до суду, рішення якого є остаточним.

          Обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення:

          1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

          2) недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;

          3) неосудність особи,  яка  вчинила  протиправну дію чи бездіяльність;

          4) вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

          5) видання акту амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

          6) скасування акту, який встановлює адміністративну відповідальність;

          7) закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених с. 38 КУпАП (один рік);

          8) наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також повідомлення про підозру особі у кримінальному провадженні по даному факту;

          9) смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

9. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх.

            До адміністративної відповідальності можуть притягуватися особи віком з 16 років. Справи про вчинення  неповнолітніми (особами з 16 до 18 років) адміністративних проступків розглядаються  тільки районними (міськими) судами (суддею). До неповнолітніх може бути застосоване будь-яке адміністративне стягнення, за винятком адміністративного  арешту.

            Крім того суд (суддя) має право до неповнолітніх віком від 16 до 18 років, крім випадків, визначених ст.13 КУпАП,  замість адміністративних стягнень застосувати такі заходи впливу:

            1) зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

            2) попередження;

            3) догана або сувора догана;

            4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам. які їх замінюють. чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання.

            Застосування таких заходів є правом, а не обов’язком суду (судді). Суд (суддя) застосовує адміністративні стягнення чи заходи виховного впливу з урахуванням особи неповнолітнього.  

                                                          Судова влада
1.Завдання судової влади.

     Третя за традиційною послідовністю гілка державної влади – судова посідає далеко не останнє місце в механізмі держави. Органи судової влади мають свою чітко визначену Конституцією і законами України компетенцію і діють відносно незалежно від органів законодавчої і виконавчої влади, відіграючи винятково важливу роль у загальній системі стримувань і противаг, яка передбачається принципом поділу влади.

     Здійснюється судова влада виключно спеціально створеними для цієї мети органами – судами і у лише їй одній притаманній формі – шляхом відправлення правосуддя. Правильне відправлення правосуддя і є основним завданням судової влади. Згідно зі ст..124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

    Завдання правосуддя включають:

-         захист прав і свобод людини, законних інтересів фізичних і юридичних осіб, держави в цілому шляхом визнання за ними в результаті судового розгляду певних прав (наприклад, права на спадщину, на житлову площу, на спірне майно, на поновлення на роботі тощо);

-         визначення суб'єктів правовідносин, винних у вчиненні правопорушення, і призначення покарання або інших заходів, що мають бути застосовані щодо порушників;

-         вирішення правових суперечностей (колізій законодавства), насамперед визнання відповідності або невідповідності конкретних оспорюваних правових актів конституції держави.

2. Основні принципи судового устрою.

                        Проблемам суду і правосуддя присвячено ряд законів (Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Закон України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 року, Закон України „Про статус суддів  і судоустрій” від  2 червня 2016  року), але найважливіші принципи їх діяльності закріплено в Конституції України (розділ VIII „Правосуддя”).

            До принципів судоустрою, тобто організації діяльності судів, згідно з конституційними нормами належать (ст.124-127):

- здійснення правосуддя виключно судами, делегування функцій судів, а також

привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються;

- поширення юрисдикції (тобто компетенції давати правову оцінку) судів на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; законом може бути визначений обов’язковий  досудовий порядок урегулювання спору;

-  народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних;

- Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених римським статутом міжнародного кримінального суду ( з 30.06.2019);.

- побудова судоустрою за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (територіальність означає, що суди створюються з урахуванням адміністративно-територіального устрою України, а спеціалізація та інстанційність має на увазі створення окремих судів для розгляду певних категорій справ:  суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.);

- суд  утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого  вносить до Верховної Ради України  Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя;

- недопущення створення надзвичайних та особливих судів (створення аналогічних судів

у минулому призводило до сваволі й порушення прав і свобод громадян);

- незалежність і недоторканість суддів, яка забезпечується особливим порядком

 призначення суддів на посаду, забороною будь-якого впливу на них тощо;

(без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину; суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку);

- здійснення правосуддя професійними суддями.

   

3.Основні засади судочинства.

            У ст.129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Стаття закріплює основні засади судочинства, тобто порядку судового розгляду справ:

1)  рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (до всіх застосовується одне й те саме законодавство, ніхто не має при цьому ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням у правах);

2) забезпечення доведеності вини (у разі, якщо вину особи не доведено, вона вважається не винуватою; особа не зобов’язана доводити свою не винуватість, її вину мають доводити ті органи, які висунули обвинувачення);

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором (прокурор від імені держави висуває обвинувачення проти підсудного у вчиненні злочину і водночас сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний судовий розгляд справи, винесенню законного і обґрунтованого судового рішення);

5) забезпечення обвинуваченому права на  захист (співробітники органів правосуддя зобов’язані роз’яснити обвинуваченому право мати захисника або захищати себе особисто, надати йому можливість захищатися встановленими законом засобами від обвинувачення, а також забезпечити охорону його особистих і майнових прав);

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (розгляд справ в усіх судах є відкритим за винятками, чітко визначеними законом);

7) розумні строки розгляду справи судом;

 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення (закріплюється можливість учасників судового процесу подати скаргу судам вищого рівня, які перевіряють законність і обґрунтованість винесення вироків і рішень);

9) обов'язковість судового рішення.

            Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів та судом присяжних.

За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

            Відповідно до статті 129’ ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

            Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності судів. У державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.

4. Судді та їх статус.          

            Статус судді визначається Конституцією України і спеціальним Законом України “Про статус суддів і судоустрій” від 2 червня 2016  року.  

      Судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі.

            Справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю присяжних.

Права  судді:

ü  Суддя має  право брати  участь у суддівському  самоврядуванні.

ü  Судді можуть утворювати громадські організації об’єднання  та брати участь у них з метою захисту своїх прав та інтересів, підвищення професійного рівня.

ü  Суддя може бути членом національних або міжнародних асоціацій та інших організацій, що мають на меті захист інтересів суддів, утвердження  авторитету судової влади  в суспільстві або розвиток юридичної професії  та науки.

ü  Суддя має право підвищувати свій професійний рівень та проходити з цією метою відповідну підготовку.

ü  Суддя повинен додержуватися присяги.

Обов’язки судді:

1) справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства;

2) дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів;

3) подавати декларацію доброчесності судді та декларацію родинних зв’язків судді;

4) виявляти повагу до учасників процесу;

5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, у тому числі таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання;

6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції;

7) подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

8) систематично розвивати професійні навички (уміння), підтримувати свою кваліфікацію на належному рівні, необхідному для виконання повноважень у суді, де він обіймає посаду;

9) звертатися з повідомленням про втручання в його діяльність як судді щодо здійснення правосуддя до Вищої ради правосуддя та до Генерального прокурора упродовж п’яти днів після того, як йому стало відомо про таке втручання;

10) підтверджувати законність джерела походження майна у зв’язку з проходженням кваліфікаційного оцінювання або в порядку дисциплінарного провадження щодо судді, якщо обставини, що можуть мати наслідком притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, викликають сумнів у законності джерела походження майна або доброчесності поведінки судді.

           

Отже, суддя зобов’язаний подавати три декларації щорічно до 1 лютого шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України  декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування,  декларацію родинних зв’язків та декларацію доброчесності судді про відповідність рівня життя судді наявному в нього та членів його сім’ї майну і одержаним ними доходам; невчинення корупційних правопорушень;відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

Суддя проходить підготовку у Національній школі суддів України не менше ніж раз на три роки.

              Суддя до звільнення з посади або припинення його повноважень не може бути нагороджений державними нагородами, а також будь-якими іншими нагородами, відзнаками, грамотами. Суддя може бути нагороджений державними нагородами лише за проявлену ним особисту мужність і героїзм в умовах, пов’язаних із ризиком для життя.

              Суддею може стати громадянин України не молодший  30 та не старший 65  років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше 5  років, є компетентним, доброчесним та  володіє державною мовою. 

Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді. Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо освіти та стажу професійної діяльності.

            Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій  політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

            Судді незалежні та недоторкані. Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.  Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення  тяжкого або особливо тяжкого злочину.

            Суддю не може бути притягнуто до  відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

            Судді обіймає посаду безстроково, крім суддів Конституційного Суду України.              Призначення  на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя за конкурсом. Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Пленум Верховного Суду в порядку, встановленому законом.

            Підставами для звільнення судді є:

1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я;

2) порушення суддею вимог щодо несумісності;

3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;

4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;

6) порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

            Повноваження судді припиняються у разі:

1) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;

4) смерті судді;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення злочину.

            Держава забезпечує особисту безпеку судді та членів його сім’ї.          

                                                           Присяжний

Для затвердження списку присяжних територіальне управління Державної судової адміністрації України звертається з поданням до відповідних місцевих рад, які формують і затверджують у кількості, зазначеній у поданні, список громадян, які постійно проживають на територіях, на які поширюється юрисдикція відповідного окружного суду, відповідають вимогам статті 65 цього Закону і дали згоду бути присяжними.

Список присяжних затверджується на три роки і переглядається в разі необхідності для заміни осіб, які вибули зі списку, за поданням територіального управління Державної судової адміністрації України.

 Присяжним може бути громадянин України, який досяг тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного окружного суду, якщо інше не визначено законом.

Не включаються до списків присяжних громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків присяжного;

3) які мають незняту чи непогашену судимість;

4) народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, працівники правоохоронних органів (органів правопорядку), військовослужбовці, працівники апаратів судів, інші державні службовці, посадові особи органів місцевого самоврядування, адвокати, нотаріуси, члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя;

5) особи, на яких протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення;

6) громадяни, які досягли шістдесяти п’яти років;

7) особи, які не володіють державною мовою.

 Особа, включена до списку присяжних, зобов’язана повідомити суд про обставини, що унеможливлюють її участь у здійсненні правосуддя, у разі їх наявності.

 Голова суду також увільняє від виконання обов’язків присяжного:

1) особу, яка перебуває у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, у відпустці по догляду за дитиною, а також особу, яка має дітей дошкільного чи молодшого шкільного віку або утримує дітей-інвалідів або членів сім’ї похилого віку;

2) керівника або заступника керівника органу місцевого самоврядування;

3) особу, яка через свої релігійні переконання вважає для себе неможливою участь у здійсненні правосуддя;

4) іншу особу, якщо голова суду визнає поважними причини, на які вона посилається.

Суд залучає присяжних до здійснення правосуддя у порядку черговості на строк не більше одного місяця на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд справи, розпочатий за їхньою участю.

Добір осіб для запрошення до участі у здійсненні правосуддя як присяжних здійснюється за допомогою автоматизованої системи.

 Присяжним за час виконання ними обов’язків у суді виплачується винагорода, розрахована виходячи з посадового окладу судді місцевого суду з урахуванням фактично відпрацьованого часу. Присяжним відшкодовуються витрати на проїзд і наймання житла, а також виплачуються добові.

За присяжними на час виконання ними обов’язків у суді за місцем основної роботи зберігаються всі гарантії та пільги, визначені законом. Час виконання присяжним обов’язків у суді зараховується до всіх видів трудового стажу. Звільнення присяжного з роботи або переведення на іншу роботу без його згоди під час виконання ним обов’язків у суді не допускається.

На присяжних поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів, установлені законом, на час виконання ними обов’язків із здійснення правосуддя. За обґрунтованим клопотанням присяжного заходи безпеки щодо нього можуть уживатися і після закінчення виконання цих обов’язків.

5. Вища рада правосуддя (ст.131 Конституції України).

            Важливу роль у питанні формування корпусу суддів відіграє Вища рада правосуддя, яка:

1) вносить  подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи  прокурором  вимог щодо несумісності;

3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

4) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

5) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;

6) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;

8) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;

9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.

            Вища рада правосуддя складається з 21 члена, з яких десятьох -  обирає з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох - призначає. Президент України, двох – обирає  Верховна рада України, двох – обирає з’їзд адвокатів України, двох – обирає всеукраїнська конференція прокурорів, двох – обирає з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

            Голова Верхового Суду України входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.

            Строк повноважень членів Вищої ради правосуддя – 4 роки. Одна й та особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

            Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати критерію політичної нейтральності.

            Вищої ради правосуддя набуває повноважень за умови  обрання (призначення) щонайменше 15 її членів, серед яких більшість становлять судді.

            Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів,їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів.

Громадська рада доброчесності утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання. Складається з 20 членів (представники правозахисних громадських об’єднань, науковці-правники, адвокати, журналісти, які є визнаними фахівцями у сфері своєї професійної діяльності, мають високу професійну репутацію та відповідають критерію політичної нейтральності та доброчесності).

В новій редакції Конституції України виключено розділ VІІ «Прокуратура», натомість в розділі VІІІ  «Правосуддя» з’явилися нові статті 131-¹ та  131-^2,, які визначають місце прокуратури та адвокатури в системі правосуддя.

Стаття 131-¹. В Україні діє прокуратура, яка  здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені  законом.

Організація  та порядок діяльності прокуратури визначаються  законом «Про прокуратуру».

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з  посади за згодою Верховної Ради України  Президент України.

Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років Одна й та особа не може обіймати посаду  прокурора два строки поспіль. 

Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора  здійснюється виключно у випадках і з підстав, визначених Конституцією та законом.

Стаття 131-².  Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Незалежність адвокатури гарантується..

Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в  Україні визначаються законом.

Виключно  адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть  бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно  представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом  недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

                       

6. Конституційний Суд України  (розділ ХІІ Конституції України).

            Конституційний суд  України вирішує  питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів та у передбачених Конституцією випадках інших  актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

            Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах:

  верховенства права;

  незалежності;

  колегіальності;

  гласності;

  обґрунтованості;

 обов’язковості ухвалених ним рішень і висновків.

             До складу КСУ входять 18 суддів Конституційного Суду України.  Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України здійснюється на конкурсних засадах у визначеному законом порядку.

            Статус суддів Конституційного Суду України має певні відмінності від статусу інших професійних суддів. Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який володіє державною мовою, на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше 15 років, високі моральні якості та є правником із визнаним рівнем компетентності.

    Суддя Конституційного Суду України не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

            Суддя Конституційного Суду призначається  на 9 років без права бути призначеним повторно.

    Суддя Конституційного Суду України набуває повноважень з дня складення ним присяги на спеціальному пленарному засіданні Суду.

Конституційний  Суд України на спеціальному  пленарному засіданні Суду обирає зі свого складу Голову шляхом таємного голосування лише  на один трирічний строк.   Держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності КСУ.

У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на діяльність Суду з урахуванням пропозицій його Голови. Розмір винагороди судді КСУ встановлюється законом про Конституційний Суд України.

Підстави припинення повноважень судді КСУ:

1) закінчення  строку його повноважень;

2) досягнення ним сімдесяти років;

3) припинення громадянства України або набуття ним громадянства іншої держави;

4) набрання законної сили рішенням  суду про визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього за вчинення ним злочину;

6) смерті судді Конституційного Суду України.

Підстави звільнення судді КСУ:

1) неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

2) порушення ним вимог щодо несумісностіі;

3) вчинення  ним істотного дисциплінарного  проступку, грубе чи систематичне нехтування своїми обов’язками, що є несумісним зі  статусом судді Суду або виявило його невідповідність займаній посаді;

4) подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Рішення про звільнення з  посади судді КСУ України  Суд ухвалює щонайменше двома третинами від його конституційного складу.

Голова Конституційного суду має двох заступників, які обираються із числа суддів за його пропозицією на один трирічний строк у такому ж порядку, як і сам Голова.

           

Повноваження Конституційного Суду України (ст.150, 151):

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів  Верховної ради України,  актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

2) офіційне тлумачення Конституції України;

            Ці питання розглядаються лише за зверненням Президента України; щонайменше  45-ти народних депутатів України; Верховного Суду ; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

3) здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією України;

4) Конституційний Суд України за зверненням Президента України, або  щонайменше  45-ти народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України надає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до ВРУ для надання згоди на їх обов’язковість;

5) Конституційний Суд  України за  зверненням Президента  України  або щонайменше сорока п’яти  народних депутатів України  надає висновки про  відповідність Конституції України  (конституційність)  питань, які пропонуються для  винесення на всеукраїнський референдум за народною  ініціативою.

6) за зверненням ВРУ Конституційний Суд України надає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

7) Конституційний Суд  України вирішує питання про  відповідність Конституції  України (конституційність) закону  України за конституційною  скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому  рішенні в  її справі закон  України суперечить Конституції  України.  Конституційна скарга може бути подана в  разі, якщо всі  інші національні засоби  юридичного захисту вичерпано.

            Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України є

 обов’язковими,  остаточними і  не можуть бути оскаржені.

            Порядок організації та діяльності КСУ, статус суддів Суду, підстави та порядок звернення до Суду, процедура розгляду ним справ і виконання рішень суду визначаються Конституцією України та законом.

     

7.  Судоустрій

Система судоустрою

1. Судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

2. Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд.

Систему судоустрою складають:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди;

3) Верховний Суд.

Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди (Вищий суд з питань інтелектуальної власності; Вищий антикорупційний суд).

3. Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

2. У випадках, визначених законом, а також за рішенням зборів суддів відповідного суду може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ.

3. У місцевих загальних судах та апеляційних судах діє спеціалізація суддів із здійснення кримінального провадження щодо неповнолітніх. Такі судді, обираються з числа суддів відповідного суду зборами суддів цього суду за пропозицією голови суду або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не була підтримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно.

5. Кількість суддів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, визначається окремо для кожного суду зборами суддів цього суду.

6. Суддею, уповноваженим здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, може бути обрано суддю зі стажем роботи суддею не менше десяти років, досвідом здійснення кримінального провадження в суді і високими морально-діловими та професійними якостями. У разі відсутності в суді суддів з необхідним стажем роботи суддя, уповноважений здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, обирається з числа суддів, які мають найбільший стаж роботи на посаді судді.

7. Судді, уповноважені здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, не звільняються від виконання обов’язків судді відповідної інстанції, проте здійснення ними таких повноважень ураховується при розподілі судових справ та має пріоритетне значення.

Адміністративними посадами в суді є посади голови суду та заступника (заступників) голови суду.

 Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники обираються на посади зборами суддів відповідного суду з числа суддів цього суду.

 Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники обираються на посади зборами суддів шляхом таємного голосування більшістю від кількості суддів відповідного суду строком на три роки, але не більш як на строк повноважень судді, у порядку, визначеному законом. Вони можуть бути достроково звільнені з посади за ініціативою не менш як однієї третини від загальної кількості суддів відповідного суду шляхом таємного голосування не менш як двома третинами суддів цього суду та протягом двох років з дня звільнення не можуть бути обрані на будь-яку адміністративну посаду в судах.

Голову Верховного Суду та його заступника обирає на посаду та звільняє з посади Пленум Верховного Суду.

               Перебування судді на адміністративній посаді в суді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду, передбачених цим Законом.

Місцеві суди

Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах).

 Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди.

Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом.

 Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, з числа яких призначається голова суду та, у визначених законом випадках, заступник або заступники голови суду.

 З числа суддів місцевого загального суду обираються слідчі судді (суддя), які здійснюють повноваження з судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, визначеному процесуальним законом.

 Кількість слідчих суддів визначається окремо для кожного суду зборами суддів цього суду.

 Слідчі судді (суддя) обираються зборами суддів цього суду за пропозицією голови суду або за пропозицією будь-якого судді цього суду, якщо пропозиція голови суду не була підтримана, на строк не більше трьох років і можуть бути переобрані повторно. До обрання слідчого судді відповідного суду його повноваження здійснює найстарший за віком суддя цього суду.

Слідчий суддя не звільняється від виконання обов’язків судді першої інстанції, проте здійснення ним повноважень із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні враховується при розподілі судових справ та має пріоритетне значення.

Повноваження місцевого суду

1. Місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом.

2. Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом.

3. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

4. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи).

5. Юрисдикція місцевих судів щодо окремих категорій справ, а також порядок їх розгляду визначаються законом.

     Суддя місцевого суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом.

Апеляційні суди

 Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах.

Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах.

Повноваження апеляційного суду

1. Апеляційний суд:

1) здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом;

2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про результати узагальнення судової практики відповідні місцеві суди, Верховний Суд;

3) надає місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства;

4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

 Суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя в апеляційному суді, а також відповідає одній із таких вимог:

1) має стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років; має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше сім років; має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років;має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) щонайменше сім років.

Вищі спеціалізовані суди

 У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з розгляду окремих категорій справ.

 Вищими спеціалізованими судами є:

1) Вищий суд з питань інтелектуальної власності;

2) Вищий антикорупційний суд.

Повноваження вищого спеціалізованого суду

1) здійснює правосуддя як суд першої інстанції у справах, визначених процесуальним законом;

2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про результати узагальнення судової практики Верховний Суд;

3) здійснює інші повноваження, визначені законом.

 Суддею Вищого суду з питань інтелектуальної власності може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Вищому суді з питань інтелектуальної власності, а також відповідає одній із таких вимог:

1) має стаж роботи на посаді судді не менше трьох років;

2) має досвід професійної діяльності представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) щонайменше п’ять років;

3) має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності щонайменше п’ять років;

4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3 цієї частини, щонайменше п’ять років.

Суддею Вищого антикорупційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Вищому антикорупційному суді, а також відповідає іншим вимогам, встановленим законом.

Суддя вищого спеціалізованого суду здійснює правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом.

Верховний Суд

Верховний Суд - найвищий суд у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Повноваження Верховного  Суду

1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;

3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою;

4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;

5) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення  Конституції України;

6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом;

7) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Склад та структура Верховного Суду

До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот.

У складі Верховного Суду діють:

1) Велика Палата Верховного Суду;

2) Касаційний адміністративний суд;

3) Касаційний господарський суд;

4) Касаційний кримінальний суд;

5) Касаційний цивільний суд.

До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації.

У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з урахуванням спеціалізації суддів.

 У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо:

1) податків, зборів та інших обов’язкових платежів;

2) захисту соціальних прав;

3) виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян.

У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду справ щодо (про):

1) банкрутство;

2) захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством;

3) корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів.

Суддею Верховного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді, а також відповідає одній із таких вимог:

1) має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років;

2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше десять років;

3) має досвід професійної діяльності адвоката щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років;

4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно до вимог, визначених пунктами 1-3 цієї частини, щонайменше десять років.

Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Пленум Верховного Суду з числа суддів Верховного Суду строком на чотири роки з правом обіймати посаду Голови Верховного Суду не більше двох строків поспіль.

Голова Верховного Суду не може одночасно обіймати будь-яку іншу адміністративну посаду .Пленум Верховного Суду з питання обрання Голови Верховного Суду скликається не пізніше одного місяця з дня припинення повноважень попереднього Голови Верховного Суду.

 Касаційний суд очолює його голова.

Голову касаційного суду обирають шляхом таємного голосування збори суддів відповідного касаційного суду з числа суддів цього суду. Голова касаційного суду обирається строком на чотири роки з правом обіймати посаду голови такого касаційного суду не більше двох строків поспіль. Голова касаційного суду може бути достроково звільнений з посади за ініціативою не менш як однієї третини від загальної кількості суддів відповідного касаційного суду шляхом таємного голосування більшістю голосів суддів відповідного касаційного суду.

 Звільнення з посади судді та припинення його повноважень, а також закінчення строку, на який суддю обрано головою відповідного касаційного суду, припиняє його повноваження як голови цього суду.